ЛИСТ 7

ХИЖА ПОСМІШКА ДРУЗІВ

або про мої почуття у зграях партнерів

Любі друзі, друзів не існує.

Діоген Лаерцій

Друзі бувають різні. Для когось цінним є щирість відносин, а для когось – прагматичність та взаємна (чи власна!) вигода. Хтось ховається за пишні фрази «побудови тренерського community» і підтримки високих (міжнародних!) стандартів компетентності в проведенні тренінгів і навчанні, а хтось цинічно, жорстко і відверто намагається захопити ринок тренінгових послуг, прагматично акцентує: «переможців не судять, а переможених знищують».

Проте я щиро вдячний і тим, й іншим за можливості сприймати тренерство з багатьох точок зору:

• Хтось амбітно. Такі колеги-тренери кажуть мені: «Мій центр (чи я) буду першим. Ми вийдемо в лідери в нашому місті (області, країні, світі)». Вони називають себе такими, що «входять до трійки (десятки чи сотні) найкращих». В таких тренерів основним рушієм активності є, як визначав це Карлос Кастанеда, «почуття власної значущості», що підбурює їх сприймати світ як арену власних перемог (чи невдач?!).

• Хтось екологічно. Такі ведуть тільки те, що хочуть і вважають «підходящим», «цікавим» і «приємним» для себе. Такого тренера НІЩО не примусить проводити те, що йому не подобається, бо це «порушує внутрішню екологію[1]». Проте наскільки має бути розвинута внутрішня збалансованість для того, щоб тренер ДІЙСНО міг дозволити собі вести виключно ТЕ, ТОДІ Й ТАК, ЯК ХОЧЕ?

•  Хтось системно. Ці роблять все з розмахом і стратегічно. Якщо організують центри, то відразу планують представництва в інших містах (країнах). А якщо розробляють програми, то багаторівневі та довготривалі, ліцензовані та акредитовані науковими і освітніми установами, офіціально визнані міністерствами та відомствами. Таким тренерам мало просто вести тренінги – вони хочуть очолювати тренінгові школи та напрямки, хочуть міжнародного визнання, партнерства і широкомасштабних проектів.

•  Хтось тишком-нишком. Таких я ще називаю «партизанами». Вони намагаються тихенько-непомітно, як то кажуть «у куточку сидячи», вести свої програми для вузького кола зацікавлених і втаємничених з тематики, яка цікава тільки їм. Про них мало хто знає, але подейкують, що вони «широко відомі у вузьких колах».

•  Хтось бізнесово. Такі кажуть: «Нічого особистого... тренінги – це просто бізнес, яким ми заробляємо на життя. І ми маємо гарно, вміло і прибутково цей бізнес вести.» Або: «Мені вигідно (невигідно) працювати з тобою, тож давай дружити!» Вони до копійки прораховують витрати і вкладають у свій розвиток кошти так, як фінансисти вкладають гроші в акції, що мають зрости.

•  Хтось політично. Ці тренери завжди мислять дипломатично і діють втаємничено. Їхня вигода буде розгортатися так, що ніхто до останньої миті не дізнається, що й чому вони роблять, бо як мовив про таке Йосиф Віссаріонович Сталін: «Ніколи не показуй своїх намірів, не лякай і не погрожуй. Бий зненацька і тільки тоді, коли реально готовий вбити з одного разу».

Такі вони різні, мої колеги-тренери… Але попри все я час від часу помічаю, що потребую спілкування з колегами, які мені цікаві, та отримую насолоду від пізнання настільки далеких світобачень, бо їхні таланти та ідеї надихають мене на власні відкриття та знахідки, незалежно від того, які погляди на тренерство, бізнес і життя вони мають. І я, чесно кажучи, не знаю, який критерій крім мого суб’єктивного відчуття бажання говорити, слухати чи просто мовчати разом з одними та намагання, попри все ґвалтуючи себе, переконати в корисності результатів і перспектив співпраці та перемовин з іншими я тут зможу знайти.

Це трохи нагадує те, як мешканці міст день за днем, рік-у-рік, десятиліття за десятиліттям привчають себе та своїх дітей дихати смогом мегаполісів та жити серед гуркоту та сміття, повсякденно відчуваючи стрес та перевтому, та плекаючи надію, що колись все зміниться, раз-у-раз змушують (ґвалтують) себе… І в той самий час будь-хто з городян, раз чи два на рік вириваючи себе за межі біганини, гармидеру та суєти, може, вдихаючи чисте повітря поки-що не дуже захаращених лісів, гір чи морського бризу, просто відчути різницю – різницю своїх СПРАВЖНІХ бажань.

Проте останнім часом я все частіше помічаю, що якось напівсвідомо починаю намагатися створити навколо себе «екологічно чисте» тренерське середовище. Середовище, з яким я поділяю погляди і поєдную спрямування. Середовище людей близьких, як то кажуть, «по духу».

І це одночасно приємно і сумно, бо це елітне «духовне коло» дає сили, ідеї і комфорт, але так само й віддаляє мене від людей світоглядно далеких і несхожих, тож відповідно розбещує мої здібності до розуміння Іншого і так гальмує мій розвиток в цьому напрямку. Проте від цього мене спасають…

КО-ТРЕНЕРИ: ПОПЛІЧНИКИ І ОДНОДУМЦІ

Все говорят, что мы ВМЕСТЕ…

Но не многие знают в каком?…

Виктор Цой

Зізнаюся, подекуди мені доводилося з політичних чи бізнесових спрямувань й інтересів шукати партнерства і співробітництва з тренерами, що були далекими від мене в своїх переконаннях і цінностях. Це безперечно розширює моє розуміння тренерства і життя .

Наприклад, якось на тренінгу мій колега-тренер розпочав тренінг з того, погрозливо дивлячись на аудиторію і постукуючи великою пластиковою лінійкою, що тримав в руці, по долоні іншої руки, запевнював аудиторію: «Научаться всі, хто хоче і хто не хоче – я це гарантую ВСІМ. Бо в мене є простий метод – якщо навичка не вбудовується, я б’ю лінійкою.» Погроза побиття і дурнуватий аракчеєвський гумор тренера трохи збентежили аудиторію, проте випробувати на собі силу «лінійкового методу» ніхто не бажав.

Я ж в свою чергу із цікавістю натураліста спостерігав як цей тренер будує свої стосунки з аудиторією, одночасно щиро для себе розуміючи, що (як на мене ), загроза побиття – не найкращий метод впливу і мотивації. Але оскільки цей метод існує і дає результати, мабуть, він таки має право на існування(?) В кінці кінців до кінця ХІХ століття побиття було нормою в контексті навчання не тільки в суворій вітчизняній, але й у гуманній західній освітній практиці (згадаймо, наприклад, пригоди Тома Сойєра з відомої книги Марка Твена). Однак, мені трохи жаль того тренера, для якого загроза стає звичним способом ведення тренінгу. І питання тут навіть не в тому, що в нас з цим тренером розбігаються погляди, цінності чи переконання щодо засобів мотивації аудиторії. Бо ж я дійсно не вірю, що з-під палки (тож бо з-під лінійки) люди гарно навчаються. Питання в іншому: що ці люди отримають разом з таким навчанням, які цінності пропонує своїй аудиторії такий тренер?..

Годі й казати, що вести тренінг разом з цим тренером мені було цікаво, проте ніяково і неприємно – це порушувало мою внутрішню екологію. Тож ми й досі з пошаною ставимося один до одного, але тренінги разом більше не ведемо.

А нещодавно був ще один випадок, коли мій товариш-тренер з Росії запросив мене разом вести програму «Майстер НЛП», відверто зазначивши, що хоче повчитися в мене, щоб потім цю програму вести самостійно. Не знаю, чи можна це назвати запозиченням (чи плагіатом). Але під час сумісного з ним ведення цієї програми стався цікавий випадок, який, я вважаю, може стати показовим і повчальним прикладом ко-тренерства.

Цей тренер, назву його Валерієм (ім’я, звичайно ж, несправжнє) на початку казав, що хоче створити чітку покрокову програму, проте як дійшло до діла-справи, мені прийшлося узгоджувати з ним програму буквально «по ходу». Я пропонував залишитися ввечері після роботи (модулі тренінгу були триденні) і прописати принаймні наступний день, але як виявилося, мій колега був на це нездатний – йому простіше було перед тим як йти до групи переглядати відеозапис курсу «Майстер НЛП» московського центру «НЛП в освіті» та потім на групі робити ті сам вправи, що побачив на запису. Так йшло день у день, від модуля до модуля. Годі й казати, що намагання Валерія просто мавпувати відео було досить недолугим – прив’язаний до згадування змісту, він на групі плутав кроки в техніках, забував метафори, що починав…

При цьому я дуже швидко зрозумів, що моя справжня роль – вдало встромляти якісь (насправді будь-які!) теми чи техніки, поки Валерій встигне збігати у куток до ноутбуку, щоб продивитися наступний шматок відео; тихенько сидіти десь нишком, поки колега демонструє свою «майстерність переказу» побаченого на відео, а також, подекуди, «рятувати» тренінг, коли мій ко-тренер на показі техніки забуде чи переплутає кроки. В якійсь момент, коли чергова демонстрація Валерія затяглася більш ніж на півтори години, ставлячи під сумнів можливість вчасного закінчення тренінгу, я був змушений акуратно перехопити ініціативу, швидко і чітко по кроках закінчити техніку та прокоментувати (утилізувати!) для учасників які «цікаві й важливі» моменти насправді хотів показати мій колега в роботі з клієнтом.

Після цього я домовився, що наступні модулі ми будемо вести по черзі. Проте насправді це призвело до того, що я просто самостійно і повністю вів наступний модуль, а потім приїхав через декілька місяців, щоб провести ще один модуль та остаточно закінчити курс і провести сертифікацію – учасники відмовлялися брати участь у цьому тренінгу за моєї відсутності.

Для мене це було повчально, бо назавжди відбило бажання вести тренінг з ко-тренерами набагато професійно слабшими за себе. До речі, мій музичний (виконавський) досвід свого часу також навчив мене підбирати собі партнерів або сильніших, або таких самих за рівнем і лише зрідка (як виключення) трохи (!) слабших. Це – умови розвитку, бо сильніший партнер «підтягує» до свого рівня та надихає, а трохи слабший також тренує швидко і вдало виправляти промахи. В той час як значно слабший партнер – розгублює і демотивує своїм аматорством, а може згодом й спаплюжити ваш власний рівень.

При цьому треба враховувати, що є безліч різних форматів ведення тренінгу, коли тренери працюють командою. Зокрема, багаторічний досвід тренерства дав мені підстави відлити декілька основних типів ведення тренінгів у ко-тренерстві:

•  «Ансамбль» – тренери (вдвох-втрьох чи більше) ведуть тренінг разом, одночасно. Тут крім звичайного (але насправді надзвичайного!) контакту: взаєморозуміння, взаємної емпатії та взаємовідчуття дуже важливими є дві речі:

o По-перше, спільне (чи взаємоузгоджене) бачення мети, процесів та результатів тренінгового проекту. Бо часто можна спостерігати, коли два (чи більше) тренера ведіть ніби паралельно два окремі (свої) тренінги одночасно в присутності зніяковілої групи.

o По-друге, збереження самобутності кожного з тренерів у з’єднанні. Метафорично тренінговий ансамбль має нагадувати музичний дует, коли два абсолютно різні інструменти (наприклад, скрипка та фортепіано), кожний з яких грає свою партію, поєднуються і взаємодоповнюються, у злагоді створюючи музику.

•  «Естафета» – тренери ведуть по черзі: по темах, сегментах чи модулях. Тут так само треба мати спільне уявлення про кінцевий результат всього проекту. Але мабуть ще важливіше – чіткі критерії «передачі» групи (як естафетної палички) від тренера до тренера: чого саме має вміти група після кожного сегменту. Без цього відбувається своєрідний «розрив», коли наступний ведучий, розраховуючи на якусь навичку, вбудовану групі попередником, може стикнутися із неготовністю учасників сприймати теперішній матеріал за відсутності відповідних вмінь. Це все одно що запропонувати учням школи, які ще не знають цифр, таблицю множення.

•  Робота з асистентами – є провідний тренер, що веде стандартизовану програму чи авторський курс, і є асистенти, що йому допомагають, виконуючи ті чи інші функції. Тут так само вкрай важливо спільне (командне) взаєморозуміння та взаємна підтримка. Бо ж асистенти – це не просто помічники, що лише чітко виконують накази провідного тренера. Ні, подекуди вони, не привертаючи зайвої уваги учасників, беруть на себе дуже важливі функції:

o Діагностика та збір додаткової інформації про психічний стан і просівання учасників в процесі програми. Цю інформацію вони мають вчасно донести ведучому, щоб він використав це при роботі з групою.

o Психокорекція і (в разі необхідності) короткочасна терапія учасників, які в контексті тренінгової програми (зазвичай непередбачено) стикнулися з якимись власними проблемами, що не є темою тренінгу, тож не мають бути представлені для роботи в присутності всієї групи.

o Ресурсна підтримка тих учасників, що потребують зворотного зв’язку чи супервізії при відпрацюванні навичок у правах.

o Кумулятивний (командний) вплив на когось з учасників, коли взаємодія асистентів нагадує вміле пасування один одному м’ячем у футболі, щоб останній міг красиво забити гола.

Мені самому багато щастило бути асистентом у всесвітньо відомих тренерів:

•  Мерілін Аткінсон (Канада) три рази запрошувала мене асистентом на свій курс «Тренінг Тренерів» (Ярославль-2007, Київ-2008 та Київ-2009). Це – незабутній досвід навчання, розуміння суті тренінгової програми «за лаштунками».

•  З Френком Пьюселіком (США) я проводив «Тренінг для тренерів НЛП» в Одесі у 2009 році й був насправді вельми приємно вражений, коли Френк несподівано для мене почав детально розкривати (аналізувати) для групи, що і як я роблю як тренер для підтримки свого ко-тренера (Френка) і як ми «доповнюємо» один одного, непомітно для групи вирішуючи ті чи інші тренінгові задачі.

•  Як асистент (курсовий коуч) протягом 2010 року я стажувався на програмі Пітера Вріци (Велика Британія / Балі) «Мистецтво трансформаційного коучингу і лідерства», що проходила у Москві. Чіткий і безкомпромісний зворотній зв'язок Пітера, його вміння тонко і гнучко вирішувати глибокі питання назавжди стануть для мене взірцем тренерських навичок.

В той самий час я протягом останніх років багато працюю провідним тренером в різного роду програмах і курсах з асистентами. Зокрема, на мій авторський курс «Майстер НЛП» приїздять стажуватися тренери з усього пострадянського простору (Москва, Мінськ, Санкт-Петербург, Харків, Душанбе, Новосибірськ тощо), а також з Ізраїлю та Німеччини. І це насправді важка, проте дуже цікава робота – керувати тренінговою програмою на багатьох рівнях і у різних вимірах (учасники, асистенти, менеджмент). Це нагадує диригування симфонічним оркестром, який має узгоджено та вправно виконувати складну симфонію трансформації життя.

Скоріш за все я трохи ідеалізую ту динаміку, яка охоплює більш ніж 70 людей (тренерів, учасників, менеджерів) на моїх майстерських курсах. Але у будь-якому разі ми всі спрямовані на спільний пошук того, що в НЛП називають Майстерністю, а у класичній психології «самоактуалізацією» та саморозкриттям. Адже коли така велика жива система практично 24 години на добу занурюється у цей пошук (заняття йдуть інтенсивом, як рітріт), завжди приходить дуже сильне відчуття приналежності й спільного розвитку.

Однак я був свідком й різних прикладів не дуже вдалої взаємодії тренерського складу. Наприклад, у 2005 році на курс «Тренер НЛП», що був організований Московським центром НЛП (МЦ НЛП), як «естафетний» тренер був запрошений Андрій Володимирович Виноградов, що мав провести для нас (я тоді був учасником цього курсу) тренінговий день, присвячений навичкам ведення курсу «Майстер НЛП». Не знаю, що стало чинниками неузгодженості, але в якійсь момент Андрій запропонував групі вправу, що декілька днів тому вже була групою відпрацьована з попередніми тренерами. Учасники трохи зніяковіли й сказали Андрію, що «ми вже це робили пару днів тому»… У відповідь Андрій запропонував зробити іншу вправу, але… й ця вправа вже була нами відпрацьована у попередні дні…

І я назавжди запам’ятав зніяковілий вираз обличчя, з яким Андрій все ж таки відправив нас робити вправу, що ми вже перед цим робили. Коли ж ми незабаром повернулися з відпрацювання цієї вправи, Андрій зник по-англійськи (не попрощавшись), а тренінг продовжили вже тренери МЦ, які на наш німий запит «де ж подівся Андрій?» зазначили, що Андрію терміново треба було поїхати по справах і його вже не буде на нашій програмі.

Хочу підкреслити, я завжди (і тоді, і досі) вважаю Андрія Виноградова першокласним тренером НЛП, але, на мою думку, він в тому випадку став заручником недостатньо структурованої «естафетної» програми тренінгу. Адже він не міг знати, які техніки і вправи давалися до того, як він «перехопив» ведення тренінгу. Хоча, я припускаю, що він міг і спеціально показати нам, учасникам тренерського курсу, що буває, коли програма є погано узгодженою. Тоді це – неперевершений приклад навчання безпосереднім досвідом.

В будь-якому випадку доля тренера – це шлях, де попутники можуть і підтримати, і підставити. Шлях, де кожний друг може проявитися як поплічник, що крокує поряд, отримуючи свій зиск із твоїх перемог і з твоїх невдач, а подекуди радий зненацька підштовхнути («того, що падає, підштовхни» Ф. Ніцше) чи підставити ніжку, щоб переступити через тебе, коли ти впадеш. Але є на цьому шляху й друзі-однодумці, що підтримають і підставлять своє надійне плече, щоб ти міг опертися, коли буде важко. Й подекуди ой як важко відрізнити одних від інших доки не настане мить істини, коли одні можуть подарувати тобі крила для зльоту, а інші навісити камінь на шию…

Тож, як на мене, звичайний здоровий глузд рано чи пізно штовхає тренера до розуміння тієї сторони тренерства, де панує…

ПОЛІТИКА І ДИПЛОМАТІЯ

У Британии нет друзей и врагов. У Британии есть интересы.

Уинстон Черчилль

Кожний успішний тренер з часом набуває досвіду дипломатії.

Як я маю будувати відносини з тими, з ким мене зв’язують стосунки дружби і вигоди? Останні роки я багато їжджу з тренінгами і по регіонах України, і по країнах СНД, і за кордон. З одного боку, це – цікаво, пізнавально і приємно, я бачу нових людей, спілкуюся з колегами-тренерами та маю можливість бачити інші моделі побудови й стратегії розвитку різних тренінгових центрів. З іншого боку, таке партнерство – це одночасно й необхідність:

1. «Дипломатичних» відносин – встановлення і підтримка стосунків з керівниками тренінгових шкіл та центрів. Бо часто-густо від цих стосунків залежить, чи будуть мене запрошувати надалі – я можу геніально вести тренінги, але погані стосунки з керівництвом центру, що мене запросив зведуть нанівець мої досягнення як професіонала. Як сказав один мій колега з Москви: «гарних професіоналів – безліч, гарних людей – безліч, але гарних тренерів, котрі є гарними людьми – обмаль, одиниці.»

2. Спільної політики – можливості декільком центрам здійснювати взаємоузгоджену стратегію впливу на ринку консультативних та тренінгових послуг. Особливо це актуально для центрів, що дуже віддалені один від одного територіально. Такі центри фактично не є конкурентами навіть, якщо пропонують аналогічні тренінгові програми, бо їх клієнти навряд чи поїдуть, наприклад, з Владивостоку чи Новосибірську до Києва чи Мінська на тренінг. Хоча буває й таке.

3. «Союзництва». Тренери і тренінгові центри подекуди, вступаючи в альянси, формують спільну політику просування своїх послуг та один одного. Хоча, треба визнати, практика показує недовговічність таких союзів, бо і в разі перемоги, і в разі поразки вони розпадаються.

Як то кажуть в політиці, «в нашої країни немає союзників, партнерів чи друзів, а є лише інтереси». Мій багаторічний досвід роботи з політичними лідерами створив передумови мого бачення тренерства також і з боку побудови дипломатичних відносин та політичної стратегії в першу чергу з тими центрами чи тренерами, які мають стратегічне бачення перспектив свого подальшого розвитку. Правда ринку полягає в тому, що центри чи тренери, які не бачать перспективи, стають ласою здобиччю навіть не стільки для конкурентів, скільки для партнерів.

Також керівнику тренінгового центру важливо враховувати, що стратегічна робота – це вміння формувати світоглядно-ідеологічну базу розбудови тренінгової школи. Й нерозуміння цього перетворює центр на безумовно абсурдну справу, бо будь-яка організація не може бути створена однією-двома людьми, адже вона (організація) є відображенням об’єктивних соціокультурних, правових та політико-економічних чинників, що існують на даний час у суспільстві.

Наведу декілька простих прикладів. Зокрема, у Білорусі законодавством визначена можливість займатися психологічними тренінгами тільки для тих осіб, що мають на це державну ліцензію. Сама ж ліцензія передбачає наявність в тренера не тільки вищої психологічної освіти, але й не менш ніж трирічного стажу роботи в державних установах на посаді психолога та ще багато інших вимог. Тож тренер, що починає розбудову свого власного центру (школи), має враховувати це при відборі своїх послідовників та працівників.

Або ще один приклад. У деяких середньо-азійських країнах пострадянського простору НЛП заборонено як напрямок практичної психології, а в Італії та Австрії визнано на державному рівні та входить у перелік напрямків, які фінансуються державою. В Ізраїлі заборонене навчання гіпнозу (для осіб, що не мають медичної освіти), тож Михайло Романович Гінзбург, коли проводив там свій ґрунтовний курс з еріксонівського гіпнозу, змушений був «переназвати» його «керована уява».

Один з моїх перших наставників з НЛП доктор медичних наук, кандидат психологічних наук, професор Михайло Миколайович Гордєєв, якому вперше вдалося ліцензувати НЛП як психотерапевтичний напрямок в Росії, якось сказав мені: «Розумієш, ліцензії дають НЕ під напрямок, а під людей, що його представляють.» А потім посміхнувся і додав: «І так є в усьому світі». Це назавжди відівчило мене надіятися й чекати на те, що хтось зробить, або само якось станеться так, що визнають невизнане. Історична практика показує – для цього треба мати неабиякий хист політика і дипломата, відповідні зв’язки у державних і недержавних установах та навички ними вміло користуватися.

Проте останнім часом я все більше замислююся над тим, що коли є вміння налагоджувати стосунки з будь-ким, то це створює простір будувати їх з тим, з ким не тільки вигідно і цікаво, але й приємно і екологічно. Саме так , на мою думку створюються

АСОЦІАЦІЇ АМОРАЛЬНИХ АСОЦІАЦІЙ

Вместе весело шагать по просторам!

По просторам, по просторам.

И, конечно, припевать лучше хором!

Лучше хором, лучше хором.

Пионерская песня 70-х годов ХХ столетия.

Зрозуміло, що, як-то кажуть в Україні, «гуртом легше й батька бити». Проте поки що в СНД тренери часто намагаються побудувати тренінговий центр «імені себе», можливо тому, що їхній харизмі тісно поряд з харизмами колег .

Колись, за навчання в університеті з нас трьох (і це ще багато!) хлопців-психологів на потоці (я себе постійно питаю, чому дівчат настільки більше, який тут гендерний стереотип?) утворилася асоціація, назва якої стала назвою цього розділу – Асоціація Аморальних Асоціацій. Ми втрьох тоді наочно семестр за семестром спостерігали як потрохи справджуються пророцькі слова нашої викладачки з «Теорій особистості»: «Жінка-психолог – не є психолог, чоловік-психолог – не є чоловік» та задавали собі питання: чому це так професійне навчання викривляє особу?

І не знаю, чи так на нас вплинули глибини психологічного знання – ми часто і тоді, і потім задавали собі питання, які треба мати життєві установки, щоб як Зігмунд Фройд вбачати у творчості людини лише сублімацію нереалізованих сексуальних бажань. Нам тоді викладач (до речі чоловік) наводив приклад Петрарки, що написав безліч сонетів, присвячених його коханій Лаурі, яка насправді буда його сусідкою, що відмовила йому у сексуальних домаганнях. Що тут скажеш, моє захоплення сонетами Петрарки було раз і навіки спаплюжене, але чи став я від цього краще розуміти моральність психологічних теорій і досліджень? Не факт…

Так само й тепер я час-від-часу зачудовано спостерігаю, як НЛП-тренери СНД подекуди починають усвідомлювати перспективи різного роду об’єднань як з точки зору сумісної політики і бізнесу, так і з точки зору оптимізації власного саморозвитку в контексті взаємного обміну ідеями та напрацюваннями. На яких світоглядних і моральних засадах це декларується і на яких реально відбувається?… Як сумно зауважила десь на початку 2001 року моя колежанка-тренер з Москви (а насправді з Сибіру) Галина Яковенко: «Коли я дивлюсь, як тренери НЛП намагаються будувати відносини один з одним, мені здається, що вони ніколи не вивчали навички комунікації з НЛП…».

Нагадаємо, що більшість тренерських спільнот – це продовження тих гуртів-кампаній симпатиків, що виникають протягом навчання на тренерських курсах. Тут поки що рівні звичайного спілкування між собою та пильного оцінювального спостереження один за одним учасники усвідомлюють, що програми «тренінг для тренерів» кардинально відрізняються від всіх попередніх рівнів навчання так само, як тренування відрізняються від олімпійських змагань, так як домашні вправи і заняття музиканта відрізняються від виступу на міжнародному конкурсі.

Сюди майбутній тренер має з’являтися не стільки для того, щоб «навчитися» бути тренером чи засвоїти якісь вміння роботи з аудиторією. Ні, тут відразу стає ясно, що стати (бути сертифікованим) тренером зможе лише той, хто ВЖЕ приїхав як готовий тренер. Саме це й виділяє з поміж інших учасників тих, хто, з одного боку, готовий перейняти будь-які навички і моделі тренерства, що пропонує керівник курсу підготовки тренерів, але, з іншого боку, тих, хто має досвід і натхнення бути справжнім тренером незалежно від того, чого він вчиться на курсі для тренерів. Інакше кажучи, тренер, це не тільки рівень здібностей та можливостей щось робити в контексті тренерства, але (передусім) рівень переконань, ідентифікації та місії.

Якраз із таких гуртуються ті осередки, що згодом постають як тренерські асоціації (федерації, спілки тощо), як своїм існуванням несуть нові ідеї розвитку тренерства.

А ще цікаво буває спостерігати як ті, хто спочатку не були тренерами, поступово ними ставали, отримуючи свій статус тренера завдяки функціям, що вони спочатку виконували «поряд» із тренерством. Для себе я виділяю такі різновиди:

•  «Перевізник». Коли чи то із зацікавленості у навчанні, чи від відчуття власної значущості (неповноцінності?) хтось організує приїзд «зірки» для проведення навчальних курсів або окремого семінару, може бути досягнуто відразу три приємні мети:

o Повчишся сам. Хіба не цікаво повчитися в метрів світового тренерства, психотерапії та консультування? Тут принцип простий: поки інші чекають на те, що хтось зробить, ти це натурально робиш.

o Отримаєш піар. Це не знаходження поряд із тими, хто вже однозначно увійшов до сонму ікон світового тренерства. Це – можливість відчути на собі відблиск їхньої величі, відблиск, що однозначно піднімає твій рейтинг і конкурентоспроможність в очах твого професійного оточення.

o Заробиш грошей там, де інші витрачатимуть. Зиск тут очевидний, а ризики мінімальні.

Проте, з часом «перевізник» настільки звикає купатися у сяйві чужої тренерської слави, що непомітно для себе чомусь натхненно вирішує: можна ж заручитися підтримкою «зірки» («зірок»!) для того, щоб проголосити себе тренером. Причому не просто тренером, а тренером, який ВЖЕ практично такий самий геніальний, як і ті, кого він запрошує. Геніальний, бо ж спілкувався із геніями особисто, дружньо, по-свійські, тож знає їх як «звичайних» людей… Але це – відверта манія величі. Пити каву і теревенити з генієм не означає ставати йому рівним у його таланті. Таким я завжди кажу: «На вас, як й на дітях геніїв, природа відпочиває!»

•  Перекладач. Бути голосом видатної людини не просто. Це хвилює і справляє дивні ефекти, коли ти промовляєш не свої слова, від яких люди в аудиторії отримують зцілення, осяяння, натхнення… З часом починає здаватися, що це ти (а не той, кого ти перекладаєш) справляє такий ефект. Тоді ти розпочинаєш вірити у свою планиду – бути тренером. Тренером, що вже сам (насправді підсвідомо мавпуючи того, кого перекладав) несе аудиторії своїх тренінгів трансформації. Однак, здебільшого такий тренер нагадує поганий ксерокс тих, кого він свого часу перекладав. І це сумно, бо, можливо, під шаром чужих промов може ховатися неповторна індивідуальність, чи-то навіть талант тренера, але… Ця унікальна краса вже ніколи не проб’ється крізь «перекладацькі тексти».

•  Організатор конференцій. Якщо ж людина шаленіє від масштабних тренерських збіговиськ, вона може виступити як організатор конференції, фестивалю або круглого столу кінець кінців. Тут можна не тільки отримати надлюдську втому від вирішення безкінечних питань зустрічі-розселення-харчування-підпорядкування, але й отримати багато корисних знайомств, котрі в свою чергу практично гарантують входження до тренерського кола (тусовки). Проте варто пам’ятати, що організатор потрібний тренерам лише як організатор та у їхніх очах він назавжди залишиться тим, хто займається організацією, а не тренерством.

•  Менеджер курсів. Час від часу до мене підходять учасники моїх тренінгів і, віддано заглядаючи в очі, пропонують бути моїми менеджерами: регіональними (в тій чи іншій країні), тематичними (наприклад, продавати тренінги переговорів чи продажів), проектними (коучинг, НЛП, тренінг тренерів тощо). А я пильно дивлюсь на них і розумію, чи ця людина з часом захоче перекваліфікуватися на тренера, бо її захопить примарна романтика «зіркового» життя тренера, чи я зараз нарешті отримаю по-справжньому кваліфікованого менеджера, який (нарешті!!) буде зацікавлений у якісному виконанні своїх прямих організаційних функцій. І мушу констатувати, що більшість моїх учнів-тренерів, які зараз гордовито вказують на свій статус тренера міжнародної категорії, були свого часу менеджерами моїх навчальних програм.

Втім, яким би не був забагливий шлях формування тренерських спільнот, проходить якійсь час і перше натхнення від того, що «разом нас багато…» проходить і стає потроху зрозуміло хто потрапив у твої попутчики. Це нагадує завершення романтичного періоду у шлюбних (сексуальних) стосунках – ти навсправжки стикаєшся із природною сутністю тих, хто обрав тебе, і тих, кого обрав ти.

Мій багаторічний тренерський досвід повнісінький прикладами, коли тренерські спільноти розпадалися з більшими чи меншими чварами. Це стається, коли спільнота не має розуміння одностайної мети та довгострокових завдань, які об’єднають всіх. Притому таким завданням не може стати банальне заробляння грошей чи навіть спільне знищення конкурентів.

На мою думку, формування тренінгових асоціацій – це передусім створення мета-організації, що навчає і еволюціонує сама себе, шляхом:

•  Структуризації досвіду організацій, які складають асоціацію. Це – перманентний моніторинг і діагностика успішних стратегій розвитку кожної організації, що входить до асоціації. Як вдається вирішення питань високоякісної підготовки нових тренерів? Які стратегії просування на ринку дають перемогу у інформаційному просторі? Які моделі викладання матеріалу на тренінгах (курсах) забезпечують найвищу кваліфікацію і соціальну успішність учасників?

•  Перетворення цього досвіду на інформаційні моделі. Виокремлення стратегій успішності та взаємний обмін ними всередині асоціації веде до того, що кожна з тренінгових організацій, які входять до асоціації, розвивається швидше, ніж вона б удосконалювалася сама по собі. А це, в свою чергу, створює підґрунтя для подальшої еволюції асоціації в цілому.

•  Передача досвіду, якого набула кожна організація, тим організаціям, що складають асоціацію чи долучаються/приєднуються до асоціації. Таким чином асоціація виходить на спільні навчальні проекти: тренінги для менеджерів, тренінги для продавців тренінгів, курси підвищення кваліфікації для тренерів тощо. Сумісний розвиток, що вигідний всім.

Крім того, так асоціація виходить на новий рівень логістики та спільної інформаційної політики – нову мораль та філософію лідерства в умовах глобального конкурентного бізнесу, одночасно демонструючи своїм потенційним клієнтам приклад плідного співробітництва та взаємодопомоги.

Такий командний варіант еволюційної мета-організації дещо нагадує взаємодопомогу великої родини, де успішність кожного є й запорукою сумісного гаразду, і сукупною гордістю, що гуртує і надихає всіх. Хоча, треба визнати, що сьогодні такі традиційні сім’ї – ностальгічна рідкість.

Ось практично все, що хотілося написати про тренерське гуртування. Наостанок хочу ще торкнутися слизької теми, яку мої колеги-тренери або замовчують/обходять, або прикривають текстами, завдання яких – відволікти увагу від суті питання.

А питання таке: чи варто взагалі асоціаціям виступати в ролі «поліцаїв», які контролюють дотримання стандартів якості навчання тих тренерів та центрів, що входять до асоціації. Деякі ж тренерські асоціації (федерації, альянси, союзи тощо) навіть особливо й не маскують, що використовують свій авторитет та піар, щоб нав’язати іншим свої стандарти якості навчання. Для мене ж це – те саме, якщо б, наприклад, «Тойота» намагалася прискіпуватися до «Форда» зі своїми стандартами якості. Або хтось почне доводити, що літр є більш правильним і законним, ніж пінта, кілограм є більш істинним ніж фунт, а кілометр набагато кращий за милю[2]. Трохи дико, чи не так?

Мені самому «пощастило» декілька разів розробляти «заповіти» й «маніфести» для асоціацій, до яких я входжу як керівник. В такому випадку я завжди згадую, як багато років тому писав програмні документи для політичних сил, які сьогодні керують країнами. Уявіть: троє молодих хлопців (психолог, соціолог та філософ-політолог) отримали замовлення написати програму партії (плюс маніфест та ще й виборчу програму до купи-оптом), що тільки-но створюється. Тож ці троє хлопців беруть для натхнення п’ять пляшок пива та йдуть до затишного скверу в центрі Києва (на дворі травень – погода кльова!) й починають з чистого листа вигадувати, за що може «боротися» купка безпринципних олігархів, які намагається «обгорнути» свої нахабні меркантильні силкування захопити владу в країні більш-менш пристойними програмними заявами. Знаючи (ніякого щастя від цього) більшість своїх замовників в обличчя, ми деякий час тупо дивимося, як голуби плентаються по потроху захаращених стежинках скверу. А наших мізках стирчить непросте питання: як створити щось, що одночасно:

•  Сподобається виборцям (хоча, електорат – він насправді наївний, тупий і забудькуватий, люди готові повірити у будь-яку відносно пристойну пропозицію щастя).

•  Сподобається Замовникам (а це вже серйозно – ніколи не слід забувати хто тобі платить гроші. Особливо якщо в цього «хто» низький IQ, кримінальне минуле та високий рівень агресивності поєднується із високим рівнем домагань).

Тож ми втрьох потроху починаємо розуміти, що зараз створиться дещо, що буде визначати майбутнє нашої країни… Стає моторошно – відкриваємо ще по пляшці пива… Пляшка пива – для креатива… (треба буде записати десь у «захалявну книжку», щоб потім продати якійсь рекламній конторі!).

Але ось воно! Нарешті починає (може це пиво!?) працювати наша бурна фантазія, формуючи слогани та месседжи: «Реальна політика конкретних пацанів!» (грубо, проте для початку непогано – потім трохи підполіруємо і буде «вєщ»![3]) Так, а тепер треба намудрувати, за що буде виступати «наша» політична сила (пиво починає діяти ще більше), і тут у політолога народжується ідея: «А нехай вони виступають за федеративність…» Он у Німеччині чи Швейцарії з її кантонами як все гарно – аж тут наше натхнення мішається із легким переляком (згадується непроста історія України). Галичина і Донбас, Слобажанщина і Надніпрянщина, Таврія і Закарпаття, не кажучи вже про напіввідірваний Росією Крим. Нас починають оточувати примари громадянських воєн, розбрату та братовбивства: «Ні, це – занадто… Нехай виступають за стабільність та єднання!» Креатив триває…

Отак за чотири години ми озброїли своїх Замовників програмними засадами та маніфестом. Сьогодні більшість із цих засад – програма нашої держави…

А із гонораром нас тоді кинули: замість того щоб заплатити за весь проект (там було здається 2-3 тисячі баксів), «наполегливо» запропонували «стабільну» зарплатню у виборчому штабі – 200 доларів на місяць. Зробили пропозицію, від якої не можна відмовитися. Розвели як дітей… Ну що ж, ми тоді й були майже діти – студенти старших курсів та аспіранти. Хто хоче відчути наш тодішній стан, дивіться фільм «Бригада».

Звичайно ж, написання програмних документів для тренерських асоціацій – це не така відповідальна річ, як писати для партійних об’єднань та блоків. Однак мені буває трохи моторошно і сумно (а подекуди і смішно!), коли починають клекотіти тренерські страсті: як нам структурувати «правильні» стандарти сертифікації тренерства (!!?). Їй-бо, як діти – чия пасочка сама файна і як їх (пасочки) ліпити мають всі інші.

У пошуках сукупних законів, стандартів, критеріїв і моралі (табу!!) асоціативного тренерства завжди запитую себе: яким чином стається так, що хтось (частіше намагаючись лишитися за лаштунками[4]) стає тим, хто може сказати всім іншим: «Правильно робити ось ТАК!»

І зважаючи на те, що мій статус і положення у російськомовному тренерському середовищі подекуди вимагають від мене давати (іноді навіть у письмовому вигляді) «законні» настанови і заповіти «правильних стандартів», я залишаюся при думці, що глибина занурення у фах та реальна (очевидна) робота набагато важливіша за всі «правильні» сертифікати сукупно. Для себе я це називаю: «Піти у глибокий професіоналізм».

Коли ж мої колеги-тренери починають особливо дошкульно мені докоряти щодо принциповості моїх позицій (кому давати сертифікати, а кому ні; в кого «правильний» сертифікат, а в кого сумнівний), я їм нагадую, що всі ми (тренери, консультанти, психологи) від початку десь давним-давно сертифіковані несертифікованими (З. Фройд, Ф. Пьорлз, К. Рождерс, Дж. Гріндер, Р. Бендлер, Н. Пезешкіан, Б. Хеллінгер…) отцями-засновниками тих вельми-поважних асоціацій, що сьогодні претендують (піднімаючи як прапори імена своїх шанованих засновників) бути інспекторами критеріїв якості та законності на тих теренах, де вони домагаються встановлювати правила і дотримувати закони. А ще в ці моменти мені згадується, що всі (практично без винятку) світові наукові академії на початку колись створені не-академіками.

Тож хоча б із поваги до таланту і наснаги тих, хто все започаткував, давайте у тренерських спільнотах (асоціаціях, школах, союзах та ін.) втримаймо баланс «правильних» законів та звичайного здорового глузду. Баланс, що у будь-якому випадку постає як…

ІДЕОЛОГІЯ АБСУРДУ

Хочеш показати себе остаточним дурнем – скажи всім, що знаєш, як треба краще…

З ненаписаного

З якого дива тренер, побудувавши свій центр, вирішує перетворити його на тренерську школу, починаючи готувати наступників та послідовників? І які дурнуваті амбіції чи хворобливе марення, який абсурдний світогляд спонукає його до цих забаганок?

Як я вже писав трохи вище, є тренери, що несамовито і самозакохано рік за роком будують тренінговий центр «імені себе». Місце, де призначення всіх інших – бути «оздобленням» химерних ілюзій керівника. Підґрунтям тут може бути і нарцисизм чи егоїзм, або відчуття власної значущості чи небажання внутрішньо-організаційної конкуренції – будь-що. Але факт лишаться фактом: більшість вітчизняних центрів як і більшість вітчизняних бізнес-структур є відображенням чеснот і недоліків тих, хто їх свого часу створив. Подібне тяжіє до подібного.

90-ті роки стали прикладом, коли бізнес-структури кампанії чи фірми виникали і гинули одна за одною, бо в них не було уявлення про можливі моделі розбудови бізнесу. Лідери бізнесу тоді вважали, що можуть керувати, вказуючи своїм підлеглим, що і як ті мають робити. Так само й кінець 1990-х і початок 2000-х став періодом концептуального формування більшості тренінгових шкіл на території СНД. Тут так само основою лідерства ставали амбітність та бажання реалізуватися, харизматично ведучи за собою тих, хто готовий був коритися наказам і сумлінно виконувати накази (капризи?).

А ще мені цікаво було спостерігати, як ті чи інші тренери на своїх курсах та програмах для різного роду бізнес-структур пропонували технології побудови організаційного розвитку, які самі не спроможні були застосувати в своїх власних тренінгових центрах. Цікаві були часи J…

Проте ж часи змінюються, і сьогодні ми бачимо на ринку тренінгових послуг успішні приклади в першу чергу тих центрів і тренерів, що стали прикладом ідеології перетворення свого центру на ресурс та лабораторію («конвеєр»?) для формування нових поколінь тренерів-наслідувачів. Може це – новий етап чи поклик? І як тренер-керівник може ставати тут лідером, який надихає виучеників розкривати свій потенціал та перемагати в умовах невизначеності.

Такий лідер-тренер, якщо він має хист, амбіції чи абсурдну дурість будувати свою тренінгову організацію чи створювати власну школу (напрямок) тренінгу, буде змушений рано чи пізно замислитися, яка управлінська ідеологія може бути покладена в її основу. Мені ж, орієнтуючись на ідеї Лео Константина[5], принаймні трохи вдалося класифікувати декілька таких управлінсько-ідеологічних моделей:

1. «Закрита» модель – жорстка ієрархічна структура з абсолютно та чітко визначеними відношеннями влади і підпорядкування. Превалюють вертикальні зв’язки, відносини тут стабільно фіксовані, а керівництво скоріш нагадує армійську дисципліну. Так, наприклад, деякий час Андрій Кьоніг як директор у Московському центрі НЛП суворо забороняв своїм працівникам-тренерам працювати деінде крім свого центру. З часом Андрій від цього відмовився, але його керівництво (на думку тих, хто досі з ним працює) нагадує діяльність «піонервожатого»: весело, жорстко, чітко.

«Закрита» модель дає будь-якій тренінговій організації швидкість та точність виконавських функцій менеджменту, тож є незамінною в умовах кризи, авралу чи інших «бойових дій». Але в разі постійного використання має суттєві недоліки: безініціативність і безвідповідальність (начальник краще знає!) виконання наказів, спаплюжену диктаторську інформаційну політику – як казав один мій колега, в цьому випадку «згори донизу йде інформація, а знизу до гори – повага». Керівництво бере на себе відповідальність, приймає рішення і контролює виконання, а підлеглі мають лише сумлінно і бажано точно виконувати будь-які вказівки – такий менеджмент ще називають «інфарктним», завелика відповідальність керівника веде до перевантаження і нервових зривів.

2. «Випадкова» модель є прямою протилежністю «закритої» моделі. Вертикальних зв’язків практично немає, а горизонтальні дуже обмежені. Тренерська організація (школа) «випадкового» типу забезпечує максимально автономне існування своїм учасникам, а весь менеджмент здійснюється так, що всі працюють практично самостійно, контактуючи лише в разі актуальної потреби.

В такій структурі із задоволенням працюють тренери, які мають сильну вдачу і творчу орієнтацію. А сама організація з «випадковою» моделлю має величезну здатність до пристосування, гнучкість та вміння знаходити нові можливості з урахуванням нових обставин та великий дослідницький потенціал. Тому не зважаючи на те, що в таких організаціях постійно присутні випадковість у отриманні інформації, випадковість у прийнятті рішень, випадковість комунікації, треба пам’ятати, що тренери – люди напрочуд самостійні і творчі. Через те їм безумовно до вподоби «випадкові» стосунки, які притаманні цій моделі. Як казав один з моїх колег-тренерів: «Гуртування тренерських спільнот нагадує намагання випасати кицьок… Це неймовірно важко – вони ж полюбляють волю, отож постійно розбігаються, де їм краще».

3. «Відкрита» модель ґрунтується на сумісності та психологічному партнерстві людей, з яких складається. Така модель будується за принципом «круглого столу», коли кожний з учасників намагається діяти за принципом консенсусу і згоди. За такої моделі в організації максимально розвинуті горизонтальні зв’язки, тому всі учасники такої організації повноцінно та рівноправно беруть участь в розробці та прийнятті можливих варіантів рішень, готові брати особисту відповідальність за здійснення проектів, а основним правилом роботи стає демократичне спілкування «рівних із рівними».

Все гарно в цій моделі. Єдина проблема – величезна кількість часу для прийняття будь-якого рішення. Бо ж кожний в цій організації може сказати своє «ні», і це наглухо заблокує можливості. Можливо тому на пострадянському просторі можна спостерігати таку велику кількість тренерських (й не тільки тренерських) організацій, що були фактично знищені «відкритою» моделлю менеджменту.

4. «Синхронна» (харизматична) модель діє відповідно до загальної (спільної) ідеї-мети організації. Така модель зазвичай характерна для тренінгових організацій, очолюваних харизматиками (вождями). Основним механізмом, що об’єднує учасників такої організації, є ідейна мотивація – надсильна місія, що пов’язує потреби кожного адепта із загальною перспективою, «синхронізуючи» зусилля для досягнення мети.

Ну що тут скажеш. Будь-який талановитий тренер – вже харизмат. Інакше не буде в нього ані набору груп, ані наступників. Отже так часто я бачу, як харизматичний лідер-гегемон націлює однодумців-послідовників так, що їхнє життя починає нагадувати невдержиму пассіонарну течію могутньої річки: всі нестримно (фанатично?) роблять все для досягнення загальної мети-мрії. Але якщо такий підхід в ідеології розбудови тренерської організації превалює, виникає декілька питань: що буде, коли ідея-мета виявиться досягнутою або коли ця мета стає неадекватною (а тренінгова організація плавно і непомітно перевтілюється на звичайнісіньку секту) та наскільки взагалі адекватними і адаптованими стають ті, хто в такій організації вчаться?

А ще постають закономірні питання корпоративного розвитку тренінгових шкіл:

•  Кого відбирати як власних учнів-продовжувачів – більш відданих чи більш талановитих, більш самостійних чи більш інфантильних і слухняних?

•  Як готувати майбутніх тренерів в межах центру: так, щоб вони були «трошки гірші», ніж ті, хто їх вчив (щоб не було «зайвої» конкуренції), чи за принципом, щоб «учень перевершував вчителя»? І які перспективи кожна з цих стратегій створює для розвитку тренінгового центру, тренінгової школи?

•  Як відноситися до підготовки своїх вихованців за межами свого центру: провокувати їх вчитися в тих, у кого вчився сам (наприклад, казати: «Я сертифікований в Мерілін Аткінсон, тож я рекомендую тобі також повчитися в неї»), чи навпаки підштовхувати своїх учнів до вибору своїх власних орієнтирів (питання, чи готові вони до такого?); пропонувати своїм виученикам після підготовки в інших спеціалістів повертатися назад до Вас чи «відганяти»: «Повчилися вже в мене, тепер вчіться деінде!»

•  При виучці молодих тренерів орієнтуватися передусім на розвиток умінь і навичок чи керуватися принципом, що моральність і духовність виховання є головним завданням будь-якої тренінгової школи?

•  Як будувати стосунки з тими своїми продовжувачами, що стають колегами? Намагатися залишити поряд; казати, що «кожний сам по собі»; вибудовувати єдину структуру; виганяти, як тільки «дозріють бути самостійними»?..

•  Як спілкуватися з колегами, які були учнями, особливо у «неробочій» час. Чи «продовжується» наш спільний тренінг поза межами тренінгу?

На своєму професійному шляху мені пощастило зустрічатися з різними моделями побудови тренінгових центрів. Я не буду зараз оцінювати, які з цих моделей є на мою думку більш вдалими і успішними, мені скоріш цікаво поділитися тут з колегами-тренерами (чи просто читачами) своїми спостереженнями відносно шляхів, що були спільними в більшості даних моделей:

•  Спочатку ті, хто ставав ініціативним ядром – засновниками центру, мусили вирішувати дві рівно важливі задачі:

o Будувати відносини з тими, хто ставав надалі «близьким оточенням» – послідовниками, першими учнями-продовжувачами. Тут формується атмосфера, своєрідний мікроклімат, який потім стане характерною ознакою центру. Це схоже на цінності та традиції, що панують в сім’ях. Так, зокрема, якщо засновники (чи засновник) посварилися з кимось з своїх перших учнів, хто претендував залишитися тренером в центрі, але був змушений піти, це може стати «прикладом» для наступних поколінь учнів-послідовників. Тож цей шаблон треба (якщо треба!?) буде потім подолати.

o Отримувати беззаперечні досягнення, що в очах колег-виучеників стають предметом гордощів і наслідування – своєрідним прапором всього центру. Наприклад, сертифікація Михайла Михайловича Пелехатого, який вже багато років є керівником Інституту НЛП в Москві, в одного з розробників НЛП Ричарда Бендлера стала предметом гордощів і поваги для багатьох його учнів в Росії, Україні, Білорусі та інших кранах СНГ та Західної Європи.

•  Відразу потому треба невідкладно починати будувати стосунки з партнерськими організаціями:

o Створювати чи не створювати асоціації (федерації, союзи, ліги тощо). І якщо створювати, то на яких умовах, та до якого положення (позиції) в цих об’єднаннях прагнути? Які принципи й ідеали (ідеологію) покладати в основу діяльності даних асоціацій та до якої мети прагнути? Наприклад, в мене є гарний знайомий, він – тренер міжнародної категорії, широко відомий в російськомовному просторі. На превеликий жаль (передусім для більшості його колег-тренерів) він обрав для себе й своєї організації роль «поліцаїв-наглядачів» моральних та професійних якостей своїх колег та діяльності їхніх центрів. Він так і висловився на одній з конференцій: «Я, звичайно, НЕ хочу бути поліцаєм якості роботи НЛП-центрів та НЛП-тренерів, але зі свого боку вважаю необхідним контролювати якість навчання в країнах СНД». Ну що ж, як співає в однойменній пісні подружжя Нікітіних: «Каждый выбирает по себе…»

o Яку політику проводити відносно тих, хто буде вважатися «конкурентами»: ігнорувати, провокувати, не визнавати, перемагати (як казав Президент Росії В.В. Путін: «мочіть у сортірє»), намагатися залучати до себе (переманювати/перевербовувати) чи щось інше? Наприклад, нещодавно до одного з моїх колег по Інтернаціональній асоціації тренерів НЛП (IAT NLP) звернувся один з засновників іншої відомої асоціації з пропозицією кинути ІАТ та перейти до цієї асоціації: «Треба єднатися з переможцями», – сказав він та фамільярно додав: «Ти ж розумієш з ким треба дружити, бо ти розумна людина». Але мій колега, трохи посміхнувшись на слово «розумний», відповів: «Ну припустимо, що я перейшов до вас. Заради чого це мені треба?», – відповідь з боку його опонента була проста: «Щоб «дружити» проти наших конкурентів!» На це мій колега спокійно відповів: «Як «розумний», я завжди намагаюся «дружити» не «проти», а «ЗА»! Бувайте, колего!» І хто знає, може з його боку це була ідеалістична дурість!?

•  Одночасно з цим будь-яка тренерська школа має ставати своєрідним «конвеєром росту», де принципи і підходи до розвитку створюють перспективи та можливості більш-менш гарантованого професійного зростання тих, хто готовий прийняти цю модель заради того, щоб самому ставати тренером. Але мусимо визнати, що кожна тренерська школа – це так само й своєрідний егрегор (термін академіка В.І. Вернадського), який одночасно і надає тим, хто до нього належить, певні перспективи та гарантії, та з свого боку вимагає від них відданого і сумлінного служіння.

Такими егрегорами є практично всі успішні суспільні інститути – армія, освіта, бізнес, політика тощо. Мені самому свого часу було цікаво дослідити як алгоритми підготовки тренерів в Українській Академії Тренінгу одночасно і створили умови для швидкого професійного зростання і компетентності тренерів, але й декого відштовхнули саме завдяки жорстким вимогам цих алгоритмів. Так я відкрив для себе ще декілька принципів, які визначають долю тренінгової школи:

•  Кількість засновників. Берт Хеллінгер на своїх семінарах часто каже, що засновників тренінгової школи має бути один чи двоє. Якщо засновників більше, вникає можливість альянсів і дискримінації, коли декілька об’єднуються проти одного. Тоді школа слабшає, а іноді й гине. Прикладом є дискримінація одного з засновників НЛП Роберта Франкліна Пьюселіка з боку інших двох співзасновників НЛП і його друзів: Джона Гріндера і Ричарда Бендлера, які спочатку «відібрали» в Пьюселіка його дружин: перша його дружина (Леслі Камерон) стала згодом дружиною Бендлера, а друга (Джудіт ДеЛозье) кинула Френка, щоб одружитися з Гріндером. А потім якось «сталося» так, що ім’я Пьюселіка щезло з переліку засновників НЛП майже на 30 років. Згодом цей самий шаблон повторився, коли Гріндер повернув Пьюселіку право засновництва НЛП, щоб протистояти у суді Ричарду Бендлеру, який хотів відсудити собі право бути ЄДИНИМ засновником НЛП. Тож ще раз підкреслимо, якщо засновників БІЛЬШЕ двох, тренінгову школу чекають неабиякі випробування.

•  Передача і вдячність. Тренер, що початкує свій центр, у будь-якому випадку несе в собі передачу тих знань та ідей, яких він навчився в своїх вчителів. Інколи ці ідеї є продовженням, інколи протистоянням тому, що він навчився сам – у будь-якому випадку тренер має бути вдячним ВСІМ своїм вчителям. Ті ж, що прийдуть вчитися, а згодом і працювати поряд з тренером-засновником, мають бути згодні передавати те, що отримали у свого вчителя, далі – своїм учням-учасникам тренінгів. А натомість віддавати своєму вчителю-тренеру вдячність за те, що отримали. Якщо ж ці два потоки: передача знань/умінь учням і вдячність/повага вчителям порушуються, школу чекає занепад. Цей принцип ми бачимо в спортивних, духовних та інших успішних тренінгових школах.

•  Стале і нове. Треба пам’ятати, що той, хто початкує новий центр, закладає основи нового, а ті, хто приходять вчитися до нього, бажають отримувати готове – стале. Якщо ж послідовники наслідують новітність свого вчителя-засновника, вони мріють розпочати свою справу, а не продовжувати справу свого вчителя. Якщо ж засновник не пропонує нічого нового, його послідовники стають дедалі гіршими, бо при передачі від вчителя до учня сталі знання втрачають силу. Нове підживлює силою стале, а стале збалансовує і надає основи новому. Тренер, що будує школу відбирає у свої послідовники тих, хто готовий підтримувати баланс нового-сталого. Бо коли баланс втрачається – школа деградує і гине.

•  Учіння і навчання. Часто відносини в тренінговій школі втрачають силу з втрати (компліментарних) позицій учень-вчитель. Якщо тренер-вчитель не готовий сам вчитися в процесі тренінгу при взаємодії зі своїми учасниками, він стає авторитарним і перестає розвиватися. Якщо ж учні-учасники втрачають свою роль і починають повчати вчителя-тренера – навчальна (і, головне, виховна!) система вгасає. Таким чином треба зберігати ролі-позиції вчитель-учень і пам’ятати:

o Тренер-вчитель відповідає за створення і еволюцію контексту системи навчання, а ця еволюція вчить його і робить кращим тренером. Учні є лише частиною цієї еволюції.

o Тренер підтримує і вдосконалює свою роль вчителя, тримає учасників в ролі учнів, але для того, щоб вони ставали майстрами, часто створює в них враження, що вони вчаться самі й так, як хочуть.

o Учні з готовністю приймають систему навчання і свою позицію в цій системі, тоді їх вчить не тільки вчитель, але й така система. Якщо учні не приймають систему, вони мають знайти для себе іншу систему і іншого вчителя.

o Вчитель знає, що якщо він насправді захоче стати учнем в когось зі своїх учнів, він знайде час і контекст, де в ІНШІЙ системі навчання він поміняється з учнем ролями і стане в позицію учня. Ці контексти мають бути відокремлені, бо інакше губляться ролі і позиції, а система навчання в школі деградує.

•  Старші й молодші. Учні-послідовники приходять у школу «хвилями» – одні після одних. Ті, що прийшли пізніше, орієнтуються в своїй поведінці на тих, хто прийшов раніше. Так між тренером-засновником і молодшими поколіннями учнів-тренерів формується прошарок «старших» учнів-послідовників. Дехто з тренерів-засновників, свідомо чи несвідомо наслідуючи сімейні відносини, намагається «передоручити» «молодших» «старшим». Це веде до ще більшого віддалення «молодших» і формування нездорової ієрархії. Тож треба пам’ятати, що ВСІ учні-послідовники є РІВНИМИ, а «старші» лише віддають «молодшим» свою увагу і любов так само, як вони її свого часу отримували від свого вчителя-засновника. Тому «старші» більше дають, а «молодші» більше отримують. Від «старших» до «молодших» іде любов і увага, від «молодших» до старших іде пошана і повага. Але ВСІ мають рівні права при взаємодії з тренером-засновником. Тоді школа розкриває свій потенціал.

•  Закони і порушення. Інколи той, хто створює центр-школу, згодом стає її заручником… спочатку він творить правила для того, щоб зорганізувати розвиток школи, а згодом сам змушений підкорятися цим правилам. Тож інколи «творіння пожирає свого творця». Тому будь-яка тренінгові школа як жива система в своєму розвитку є збалансованим порушенням самої себе. Школи, які за законами забувають їхній сенс, та школи, що намагаються хаотично порушити всі закони, приречені загинути швидко.

•  Початок і закінчення. Все, що має початок, має й свій кінець. Тренінгові школи починаються, розвиваються, еволюціонують, перетворюються, остаточно зникають і знов відроджуються. Подекуди маргіналізуються, подекуди стають морфо-генетичними полями чи егрегорами – «харчуються» силою своїх прибічників, визначаючи думки і дії всіх, хто до них належить. Вони як сім’ї – хто скаже, чому одні родини збільшуються і розростаються, а інші вироджуються і зникають; вони як релігії – хто знає, чому одні релігії набирають сили, а інші, колись могутні і поширені, знесилюються та залишаються (а іноді й не залишаються) тільки у пам’яті людській, поступово перетворюючись на міфи і легенди; вони як цивілізації – піднімаються, згасають і йдуть у вічність, звільняючи місце новим; вони як природа – приходять глобальні катаклізми і цілі види, що панували мільярди років, щезають як марево… вони як ЖИТТЯ – безмежне і безкінечне, загадкове і прекрасне…

•  Довгі і короткі стосунки. Коли нові адепти приходять навчатися до тренінгової школи, їх зустрічає система відносин, що за своєю природою є подібною до інших, більш звичних суспільних об’єднань: навчальної установи (інституту), дослідницької лабораторії, громадської організації, релігійної церкви, містичного ордену, езотеричної спільноти, духовної спілки, терапевтичної групи, спортивної секції, політичної партії, богемної тусовки, мистецької студії чи клубу за інтересами. Проте в той самий час тренінгова школа завжди має бути суттєво відмінною. Бо інакше спаплюжиться сам сенс її існування – на те в історії психологічної практики є безліч прикладів. Тому новачку треба бути уважним та пильним у своїх пошуках і знахідках та самому вирішувати, як довго бути в лоні тієї школи, до якої він примкнув.

Чи достатньо вищеназваних ідей для побудови школи? Не знаю… Я вже давно вивчаю принципи (моделі) побудови тренінгових шкіл, однак поки що і скоріш за все назавжди (не зважаючи на безліч знахідок і осяянь) продовжуватиму цей цікавий пошук. Пошук, що здійснювали всі, чиї ідеї в серцях та діях їхніх учнів-продовжувачів набагато пережили їхній особистій вік: Фройд і Гурджиєв, Станіславський і Реріх, вже не кажучи про Ісуса Христа, Гаутаму Будду, Магомета та інших створювачів світової реальності. Створювачів, що були настільки сильними, що в пам'ять про них їхні адепти та послідовники творять…

ЖИВІ МІСЦЯ: РЕКРЕАЦІЙНІ ТЕРИТОРІЇ

Не место красит человека и не человек место,

но человек своим живым делом наполняет место смыслом.

З ненаписаного

Рано чи пізно учасники тренінгових груп починають питати: «А де є Ваш офіс? (Чи є він в Вас?)» І тренер має замислитися чи хоче він бути прив’язаний до якогось певного місця, чи готовий працювати, перманентно кочуючи орендованими приміщеннями, чи бути запрошеним своїми колегами або іншими тренінговими центрами до місць, які він ніколи не зможе назвати своїми. Можливо це означатиме, що виникла стала необхідність мати СВОЄ місце. Своє «місце сили» – живе місце.

Можна звичайно ж піти по шляху простої оренди приміщення у більш-менш пристойному місці: від бізнес-центру до приватної квартири. І оздобити й устаткувати свій центр згідно традиційних стандартів. Але я б хотів поговорити про ті умови ведення тренінгу, про які мріє, мабуть, кожний тренер.

Сам я поки що можу лише «по-білому» заздрити тим своїм (переважно закордонним) колегам, яким вдалося побудувати навколо себе простір, що є продовженням їхнього розуміння суті, цінностей і місії їхнього тренерства. В них все, від оздоблення і дизайну, до розташування в тому чи іншому кліматичному поясі планети Земля слугує ідеї й філософії (ідеології?) їхнього підходу в тренерстві.

Зараз я із захопленням згадую тренінговий центр Пітера Вріци в місті Нірарта на острові Балі (Індонезія), де абсолютно все спрямоване на ідею глибинних трансформацій:

•  Місце розташування – в тропічній гірський частині острова на схилі гори біля злиття двох річок та водоспаду. Як сповіщає місцева древня легенда, саме в цьому місці багато віків тому зупинився на своєму шляху духовних пошуків святий мудрець і пророк Нірірта, що й заснував невеличке поселення, де тепер Пітер на 100 гектарах створив дивний світ свого центру.

•  Природа і ландшафтний дизайн – сам ландшафт центру збігає терасами до гірської річки. А вся місцина стала завдяки ландшафтному дизайну схожою на суцільний ботанічний сад, де тропічні квіти, кущі, дерева – вся тропічна рослинність з різних куточків світу гармонійно поєднується у безперервному райському цвітінні. Крізь територію центру біжіть струмок, що перегороджений низкою невеличких штучних озерець, де мешкають тропічні риби, ящірки та лотоси. Останні також зібрані з усіх куточків світу (Єгипту, Індії, Китаю, Індокитаю та, якщо я не помиляюся, країн Південної Америки) – їхнє цвітіння заворожує і не може бути переданим ані фотозйомкою, ані передано словами – це просто треба принаймні один раз побачити.

•  Будівлі та обслуговування. Увесь обслуговуючий персонал центру Пітера Вріци – це прості мешканці сусідніх балійських поселень. Проте я часто чув, поки був там, як приїжджаючі з різних країн світу із здивуванням і захопленням розпитували, де Пітер найняв таких кмітливих, лагідних і уважних працівників. Для мене це – неперевершений взірець злагодженої спів-дії, що забезпечує ефективність роботи центру: від прибирання приміщень та приготування їжі, яку учасники споживають на відкритій терасі над живописним схилом, до церемоній, які кожен день освячують тренінгову діяльність підношеннями для місцевих духів і богів.

•  Місце для життя та тренінгу. Тренінгова зала, побудована за місцевою балійською архітектурною традицією, настільки гармонує з природним ландшафтом, що задається продовженням порослих джунглями пагорбів, і одночасно є ідеально пристосованою для медитацій та танцювальної терапії. А у стильні, просторі і зручні бунгало, де живуть учасники, подекуди забігають гекони, залітають гігантські тропічні метелики і поряд у джунглях співають чарівні птахи.

Окрема зачудованість – дім тренера. В Пітера в його центрі є (крім храму, будиночків для учасників, їдальні та тренінгової зали) є його власний великий дім, де він живе з дружиною та двома дочками, і куди негласно заборонено входити учасникам, та (!!!) окремий дім-кабінет для роботи з клієнтами та роботи з написання книг. В цьому «робочому» домі мене вразило багато що. І розташування над великим схилом на скалі поряд із водоспадом над річкою, що має назву «Річка Змін». І тераса, по краю якої у невеличкому штучному водоймищі квітнуть лотоси. І окремий кабінет з книжками та вікнами на протилежний край тропічної долини. І особистий кабінет для масажу на першому поверсі… Для мене це – взірець, втілена мрія такої собі «башти зі слонової кістки», де маг-тренер відкриває для себе таємниці тренінгової та коучингової практики, щоб згодом донести їх вибраним, які будуть готові понести це у світ, людству.

Мої досягнення у відтворенні живих місць для тренінгу поки що тільки починаються. Проте я відверто щасливий мати нарешті свій власний тренінговий зал у 2 хвилинах неспішної пішої ходи від особистої квартири, що знаходиться у одному з безпрецедентних і затишних місць Києву, у тихому старому дворику на Подолі прямо на березі Дніпра. Багато років я їжджу різними країнами і містами, проводячи тренінги: «літакова їжа», «потяговий сон»… Тож, повірте, я знаю ціну затишку рідного дому і можливості, проводячи тренінг, в обідню перерву вдома покуштувати страви, які готувала моя люба дружина, а вночі виспатися на своїй постілі. Та несамовито вірю в те, що колись побудую таке живе місце, щоб всі, до кого я їздив, надихнулися й почали приїздити до мене.

Я, звичайно ж, ще деякий час продовжуватиму мандрувати світом, бо, як казав Френк Фарреллі, я їду туди, де мене чекають люди, де мені віддячать коштами та щирою подякою серця, та куди покерує мене на життєвому шляху Бог. Утім все частіше я ловлю себе на бажанні запросити тих, до кого я їду, до себе. Нехай вони відчують атмосферу гарно та з любов’ю лаштованої просторої тренінгової зали, посмакують запашної кави чи зеленого чаю, які приготує для них моя дружина, помилуються квітами та скуштують вишні, які ростуть в моєму палісаднику. А може (якщо буде літо) чимчикуватимуть, слухаючи пташині співи, через невеличкий, порослий могутніми старими тополями сквер до берегу, щоб позагоряти на невеличкому тихому пляжі та скупатися в обідню перерву тренінгу у чистій прохолодній воді Рибальської затоки Дніпра.

Й можливо, з часом я буду спроможний знайти для себе, створити і збудувати такий живий світ (ашрам[6]), де духовний розвиток для кожного буде захистом і поверненням до глибинного місця в його душі. Місця, яке зветься

БАТЬКІВЩИНА ПРОРОКА

И дым Отечества нам сладок и приятен.

А.С. Грибоедов

Чужого навчайтесь, але й свого не цурайтесь.

Т.Г. Шевченко

Всі знають, що співвітчизники на Батьківщині дуже зрідка цінують тих, хто згодом стає їхньою славою в усьому світі. Нещодавно вкотре один з моїх випускників-тренерів Ігор Адашевський з Харкова питав мене: «Ну чому ж так важко організувати собі тренінг вдома. От зараз якось сам зібрався НЛП-Практик у Донецьку, а у Харкові – щось не дуже виходить.» Ну що тут відповісти… guest-star в нас завжди цінувалися дорожче. Ще, мабуть, починаючи із запрошення на князівство до Київської Русі мандрівників-варягів[7]…

Так само я вже більш ніж десять років мандрую закордонами, а навіть коли проводжу тренінги в Україні, більшість тих, хто на них присутні – приїхали здалека: Росія, Білорусь, Таджикистан, Ізраїль, Греція, Німеччина… А нещодавно я став свідком того, що в Швейцарії практично переважна більшість всіх соціально-педагогічні моделей виховання ґрунтуються на роботах нашого Антона Макаренка (вони там його вважають генієм), в той час як їхній земляк Іоганн Генріх Песталоцці, відчайдушний романтик педагогіки, який все своє життя і всі свої сили віддавав дітям-сиротам наполеонівських війн, людина, на могилі якої так просто й написано: «Все для інших, нічого для себе», залишається тільки одним з не дуже відомих співгромадян…

Тут мені згадуються чисельні приклади Берта Хеллінгера про те, що сьогодні він сам як терапевт і його метод системних розстановок визнані практично в усьому світі від Японії до Мексики, а на його Батьківщині в рідній Германії він – під забороною і жорсткою критикою як фашист, містик і сектант, а у німецькомовній Швейцарії його метод дорівнюється церкві святого Муна… Хеллінгера в Німеччині звинувачують у порушенні суспільної моралі, відсутності відповідної (медичної і психологічної) освіти і зомбуванні людей, а за кордоном йому дають докторські ступені, створюють на основі його підходу державні освітні програми і знімають про нього документальні фільми… Що ж, велике зблизька побачити важко… Потрібні або великий простір, або великий час, але чи хотіли б ми отримати визнання лише через віки після смерті?...

Бо ж іноді навіть через віки рідна земля стає лише місцем поховання тіла пророка, а його дух тече як річка від джерела, чим далі набираючи більшої сили та вливаючись в океан Вічності та Безмежності, що у порівнянні з витоком є незрівнянно більшим… Може саме тому зараз на Батьківщині Ісуса Христа сьогодні більше іудеїв та мусульман, ніж християн – мабуть тут є якийсь невідомий закон.

Закон, що є продовженням в більшому просторі психотерапевтичного принципу не працювати з близькими-рідними. Так Батьківщина як Велика Родина (всі з вас бачать і читають тут російське слово «Родина»?) народжує нас, дає сили і часто надихає в хвилини відчаю, але чи може материнське лоно вмістити того, хто стає дорослим?

І чому ж ми в усій своїй історії пам’ятаємо більше тих політиків, що жорстко змушували світ визнавати свою державу та тих полководців, які перемагали, захоплюючи чужі землі: Чингізхана на віки пам’ятатимуть не тільки монголи, а Гітлера – не тільки німці. Проте ж Христофор Колумб відкрив Америку, але чи Колумбія – це найкраща країна-пам’ятка йому за це?

Тож перифразуючи слова когось з американських президентів: «Не питай, що Батьківщина робить для тебе, але спитай, що ти робиш для Батьківщини?» Всі ми, кожний будемо нести в собі коріння рідної землі, землі, яка породила нас й тим назавжди стала місцем нашого зв’язку з чимось Більшим, зв’язку, який навічно, хочемо ми цього чи ні, бажаємо і пам’ятаємо чи намагаємось забути, поєднує нас і нашими предками і з нашими нащадками… Нашою дорогою додому…

Сьогодні мені наснився сон. Я ходив кімнатами дому, де я народився. Дому в місті Мелітополі, який мій дід Михайло Лук’янович Онищенко, отримавши як молодий ветеран Великої Вітчизняної війни клапоть землі (як тоді це називали «план»), побудував своїми власними руками. Кожна цеглина там пам’ятає тепло його рук. Він будував його у рідкі вихідні та пізно ввечері після роботи в двох загальноосвітніх школах, де він вчителював. А моя тоді ще маленька трирічна мати бігала і гралася в садибі поряд із новобудовою…

В цьому домі святкували весілля моїх батьків… У цьому домі стояла моя колиска… А я, можна так сказати, народився в цьому домі. Точніше мене відразу після пологового будинку принесли (на 5-й день мого життя!) до цього дому. Тож для мене навічно стали рідними запахи теплої груби, шум плодоносних дерев навколо дому та різнобарв’я і аромати квітів в саду. Мою бабусю Лідію Тимофіївну – також вчительку (німецької та української мови) дуже любили її учні, тому намагалися віддячити їй тим, що вона обожнювала – живими трояндами. Вони везли їй з усіх куточків світу кущики троянд, які вона висаджувала і пестила в саду та палісаднику. Трояндовий аромат стояв з початку весни до пізньої осені… Тож мабуть недаремно дід і всі їхні діти та онуки називали бабусю не Лідією (за паспортом), а як квітку – Лілією…

Я прожив в цьому домі разом із мамою перші шість років свого життя. Мій 23-річний батько тоді одночасно вчився у Донецькій музично-педагогічному інституті (тепер консерваторії) та працював у музичному училищі в Сєвєродонецьку, а на кожні вихідні намагався приїхати до нас з мамою. Тому чотири з семи ночей на тиждень він проводив у поїзді. Як він витримував таке навантаження, я не знаю. А коли його не було поряд з нами, ми з мамою кожного дня відвозили на пошту листа батькові – це в нас була така прогулянка (мені ще не було й року, тож я їхав у колясціJ).

Коли я трохи підріс, мама вийшла з декретної відпустки і поїхала продовжувати вчитися в інституті в Донецьк, а я залишився с бабусею та дідусем. Тож досі не знаю… інколи вони мені здаються такими ж рідними як батьки. Думаю й для них було так само…, бо ж я був перший онук, а як кажуть в народі «перший онук – це остання дитина».

Коли мені було шість років, сталося декілька подій, які кардинально змінили ситуацію:

•  Практично одночасно народилися мої двоюрідні брат Дмитро і сестра Олеся. Тому я переставши бути єдиним онуком і почав ділити любов дідуся й бабусі з ними.

•  Батьки отримали квартиру в Сєвєродонецьку і забрали мене до себе.

Так сталося перше розставання з рідним домом. Я зараз не дуже можу згадати той перший сильний смуток розставання. Але батьки мені розповідали, що дід та бабуся настільки засумували за мною, що бабуся не витримала і приїхала до нас у Сєвєродонецьк, щоб тільки побачити мене. Це було напередодні першого вересня й вона ризикувала спізнитися на початок учбового року. Проте вона настільки цього хотіла, що не побоялася летіти літаком – цей польот на «кукурузніку» здається був першим і останнім в її житті…

А потім все моє подальше дитинство і юність (це я вже добре пам’ятаю) кожного року в кінці червня чи на початку липня, після закінчення учбового року ми з мамою приїздили на родинну Батьківщину. Поїзд приїздив до Мелітополя рано-вранці й ми з мамою завжди йшли від вокзалу до дому дідуся і бабусі пішки крізь ті садиби, що в радянські часи називалося «часний сектор». Навколо буяли запахами і кольорами фруктові сади: яблуневі, грушеві, абрикосові та, звичайно, черешневі – мелітопольці навіть за радянської влади залишалися хазяями, а мелітопольська черешня була (і досі) відома далеко за межами України.

Ми йшли, а моє серце переповнюється любов’ю і передчуттям зустрічі з рідним домом та рідними людьми. Все ближче і ближче, я прискорюю ходу… І ось ми з Елеваторного провулку повертаємо на вулицю Комінтерну, де біля дому 62 посередині вузенької посипаної шлаком (як казали тоді «жужалкою») вулички стоїть, виглядаючи нас здалеку, моя бабуся – вона також чекає на нас. Я бачу її і біжу до неї, кричачі: «Бабуня, бабуня!!» Біжу, поки не утикаюся обличчям в її м’який живіт та відчуваю її теплі долоні на своєму волоссі: «Севулёныш приехал»… Хто ще коли-небудь так мене назве?...

… Дорога додому…

Баба Ліля померла у 1989 році…

Я на той час служив в армії. Все сталося якось раптом. Перед цим довго і незвично серйозно хворів дід Миша. Його возили на операції і в область, і у Київ – уся увага родини була на ньому. Бабуня все повторювала про діда: «Зі мною все гаразд. Головне – Миша, головне – Миша»… А потім зненацька померла…

… Не дуже пам’ятаю як мене відпустили на похорон. Зазвичай тоді в армії відпускали лише коли помирали батьки… Чому мене відпустили? Згадую тільки, що коли принесли телеграму я якось весь закляк… Потім були дзвінки батьків до керівництва і висилання якихось підтверджувальних документів – все як в тумані… Мене, тоді ще «духа», тільки після «учєбки» чомусь збирала вся рота… Просто підходили і мовчки давали гроші, в кого скільки було – щоб встигнути на похорон, мені треба було летіти літаком…

Потім переліт з декількома пересадками… З Москви не було білетів… Я якимось фантастичним чином пройшов на льотне поле, підійшов до пілотів і просто мовчки дивися їм у вічі у відповідь на їхні слова, що білетів нема, що до літаку вони мене впускати не мають ніякого права… Летів до Сімферополя стоячи… З Сімферополя мав їхати таксі, бо нічим іншим доїхати вже не встигав… Я підійшов до таксиста і простягнув йому зім’яту жменю тих трояків та п’ятірок, що мені назбирала рота – все що залишилося. Сказав просто: «Їду на похорон». Осіння дорога була слизькою від рясного дощу, пам’ятаю ми ще заїхали до таксиста додому і він нарвав мені мокрих жовтневих яблук в своєму саду (потім я згадав, що не їв майже добу)…

Ми виїхали на трасу, таксист перехрестився і «втопив» під 100 кілометрів за годину…

Дорога до дому… Але я не встиг… Навіть побачити…

Потім мені розповідали… і про те, як з райкому партії, де працював на той час мій дядько Юрій Михайлович Онищенко, приїхали всі співробітники і вишикувалися як на останньому параді – всі в темних костюмах і краватках. Багато хто з них знав, а дехто і вчився у Лідії Тимофіївни Оніщенко – так вони її звали. І проте, що зібралися шкільні учні всіх років – сотні людей, які бабусю знали, поважали і любили…

Все це я не побачив… Я побачив лише навічно молоду посмішку моєї бабусі на сірому граніті її надгробку… Я не встиг…

… Мій рідний дім продали ще в кінці 1988-го – дід хотів поділити ці гроші як спадок порівну між дітьми тож поклав їх «на книжку» до Сбербанку, проте з тих грошей через півтора роки нічого не лишилося через інфляцію… Ті ж люди, що купили його (кажуть вони приїхали звідкись з Півночі) у перший же рік порубали сад та викорчували троянди щоб засадити всю землю картоплею…

… Сьогодні мій рідний дім стоїть напіврозвалений, потрощений і понівечений наркоманами-нащадками тих людей, що купили його в мого діда…

А сам дід помер наприкінці 2010-го… трохи не доживши до 97 років. Я в той час вів виїзний тренінг в Карпатах, тому на похорон змогла поїхати тільки моя дружина…Я ж проводив тренінг і, ховаючи сторонніх очей гостру біль, ніс труну з дідом у душі своїй… Тепер його усміхнене обличчя и тепло обійм житимуть тільки в моїх спогадах…

Однак сьогодні мені наснився сон… Я знову ходив по рідному дому і мене знов обнімали руки ЖИВИХ рідних – я сьогодні був на Батьківщині… Батьківщині, що живе тепер тільки в моєму серці… Адже це тільки сон…

Сон, в який я сам з часом піду з того сну, який ми всі називаємо життям. Сон, де мене знову приймуть теплі руки тих рідних, хто вже пішов. Сон, де мене знов зустрінуть…

ВІЧНО ЖИВІ: ДАЛЕКІ Й БЛИЗЬКІ

Нет! Весь я не умру, доколь в подлунном мире жив будет хоть один пиит…

А.С. Пушкин

Є колеги, що вже увійшли у вічність. Колись вони зустріли те, що стало знахідкою для всього людства. І вони донесли це нам, вказали нам шлях і самі згодом стали цим шляхом для нас, які йдуть далі…

Про них пишуть книжки, їхні досягнення згадують у підручниках та монографіях. А ми, ті, хто прийшли поспіль, намагаємося знайти щось у їхніх спогадах: статтях, відео, мемуарах чи згадках тих, кому пощастило бути з ними поряд. Тих, на кому (нам так здається) залишився відблиск їхньої величі, тих, чиї серця ще зберігають тепло їхніх слів, тих, в кому ще живуть думки і справи тренерів та психологів, які увійшли у вічність.

Ми шукаємо того, що дасть нам відгадку на вічне питання: як стають тими, хто живе після смерті. Бо ж нам так хочеться вірити, що ми так само можемо і здатні підхопити палаючий смолоскип їхньої величі, щоб нести й передати його далі.

Якось один з моїх колег-тренерів розповів мені цікавий приклад-метафору про те, як один з відомих психологів вбачав серед своїх молодих колег тих, кому судиться стати насправді висококласним фахівцем. Він казав, що бачить молодь як таких собі собачат, серед яких чітко вирізняє «свою породу». Тих, з кого «виросте у справжніх».

Зізнаюся, я так само продовжую шукати ключі досконалості та самореалізації, які допомагають здійснити себе: в книжках, в особистому спілкуванні, у аудіо і відеозаписах. До речі, саме цей пошук привів мене у НЛП, де головною ідеєю є дослідження довершеності геніїв.

Коли ж я думаю про їхню велич, мені здається, що істину треба шукати не старечих зморшках, але у паланні молодих очей, не у благочинній сивині, а у розкудланості юнацької непокори… Якась принизлива брехня – ставити монументи чи малювати парадні портрети, зображуючи великих огрядними обивателями! Ні, може вони наприкінці життя і стали схожими на таке (!), добилися визнання (бо ті ретрогради, що їх гнобили просто вмерли!). Але чомусь мені хочеться вірити, що у кожному генії довічно живий той непокій молоднечі, що мріє не стільки опинитися на постаменті, скільки скидати з усіх постаментів і п’єдесталів будь-кого, не зважаючи на чини і посади!

І я закликаю: пам’ятайте геніїв молодими і сильними – ЖИВИМИ!

Прочитавши безліч книжок про людей видатних і обдарованих, опрацювавши сотні досліджень геніїв усіх галузей (мистецтво, спорт, наука, бізнес), маючи вдачу і щастя віч-на-віч спілкуватися із талановитими й неперевершеними, я знайшов тільки одне що їх об’єднує – вони живуть… це важко пояснити… в них живе… Ні, краще поясню інакше.

В кожного з нас з дитинства є природне бажання скоріше подорослішати. А потім дорослість приходить, але що стається із тією дитиною, що могла задавати оточуючим і всесвіту такі питання[8], на які не кожний дорослий геній може дати слушну відповідь? За моїми спостереженнями у більшості дорослих внутрішня дитина або вже мертва, або спить – не знаю…

Потім приходить юність – бажання, захоплення, пошуки себе і сенсу свого існування. Ми випробуємо себе, свій талант, свої сили, обираємо свою долю… Куди потім дівається цей непереборний хист? Невже вмирає, поступаючись повсякденним гарантованим маленьким правдам і зручним компромісам?

Потім зрілість – найвищий злет життя. Злет перед сповзанням (падінням!) у безодню старечого маразму, хвороб, одряхління… Невже вершина життя (як кажуть про це дослідники АКМЕ[9]) дана нам тільки для того, щоб втопити її у буденності? Ми так вже навчилися відповідати соціальним нормам, так вдало граємо за суспільними правилами, що часто забуваємо, хто ми і навіщо прийшли у цей світ… А дарма!

Тож опісля прийде старість. Для когось небажано, а для декого очікувано… І ми всі, поховавши більшість своїх рідних, станемо постарілими малюками, яких назавжди покинули старші. Старші, що передали їм смолоскип життя та пішли у сутінки смерті. Чи хтось знає, що більшість старих після 60 років вважають, що прожили своє життя не так, як мріялось, але починати наново вже пізно… Хочете до таких приєднатися?

В геніїв все інакше. Їхня внутрішня дитина продовжує жити навіть після того, як вони дорослішають, та продовжує задаватися дивними питаннями, що відкривають світ наново! Їхня юність продовжується все життя[10] – це наповнює їх безмежною енергією і бунтівливою силою ламати стереотипи мислення, початувати нові науки, писати книги і грати музику так, що серця слухачів завмирають незалежно від естетичних вподобань! А їхня внутрішня дорослість проявляється ще з дитинства у таланті легко і швидко – граючись, осягнути те, що дорослі вважають вищою освітою, дивуючись на таких малих і називаючи їх вундеркіндами!

І нарешті їхня старість наповнена смислом до останньої миті існування в тілесній оболонці, вони енергійні, як юнаки, наполегливі, як дорослі, та несамовиті, як діти. Всі їхні віки: дитинство, юність, зрілість та старість живуть в них від початку життя до смерті ОДНОЧАСНО!!

Інакше кажучи, вони живуть всіма життями разом – вони повністю і остаточно ЖИВІ!!

А я питаю себе, де подівся той п’ятирічний малюк, в якого пізно вночі нелюдськи стисло нутрощі холодним спазмом, бо він вперше в житті відчув і утямив: колись настане смерть – мене не стане?! Зовсім, назавжди, остаточно!!! Я навіть не плакав – просто вив від жаху, першого в житті жаху смерті, а перелякані батьки, що прибігли до спальні, намагаються мене якось заспокоїти. Ніби це можна заспокоїти… Чи досі живий цей малюк у мені? Чи, забутий, загинув тихо, лишивши по собі білявого хлопчика, який дивиться на мене зі старих (боже, вже старих!) дітсадівських і шкільних фото?

Чи це мої змерзлі від березневого морозу руки й досі тримають мій перший букет квітів, який я, до нестями закоханий, дарую своїй (!) першій в своєму житті коханій дівчині на 8 березня? Мені п’ятнадцять. Ні, я її навіть ніколи й не поцілував… Але це биття серця і перші спроби сказати те невимовне – проста таємниця душі… Перші написані мною музичні твори як присвята моїй першій любові… Вони сьогодні лежать пожовклими папірцями, і їх ніхто, ніколи не почує і вже не виконає… Чи це ще живе в мені? Через майже тридцять років…

Мені двадцять п’ять. На дворі 1996-й рік, Україна потроху оговтується від незалежності. Життя моє нагадує «хроніку пікіруючого бомбардувальника» – безперервні випробування. Духовні практики, відверта матеріальна нестача та карколомна підготовка до міжнародних конкурсів – 18-20 годин на добу суцільні тренування. Тіло і мозок гудуть від напруження. Кожна мить як остання мить життя: я даю собі слово жити за найвищим ґатунком. Чи сьогодні справджується те, заради чого я тоді ТАК жив?

Мені тридцять п’ять. Я тримаю на руках тіло моєї померлої донечки. Душа заклякла від несамовитого болю, очі сухі, бо вже нема чим плакати, німий крик застряг у роті… Відтак я йду квітневим Києвом, а небо плаче на все довкола весняним проливним дощем, і ми з дружиною наскрізь просякнуті цими сльозами. В душі чисто, пусто і тихо – відчай, кінець і боязка надія… Чи готовий я нести в собі цю журбу все життя?

Сорок п’ять мені скоро настане … проте я тут і зараз, навік і разом намагаюся відчути одночасність присутності в моєму житті зблиск всіх часів і втілень моїх: минулих теперішніх і прийдешніх: малюка, юнака, парубка, чоловіка, старого... Чи готовий я для цього? Чи достатньо я живий для такого переповненого буття? Чи може зазіхаю на надмірну велич, яка водночас робить далеке близьким, а близьке далеким? Зазіхаю на одночасну вічність, яка об’єднує мене настільки, що я починаю відчувати себе часткою безкінечного життя, простягнутого від моїх прабатьків до далеких нащадків…

Чи може я ще не готовий у вічних шуканнях моїх осягти тих, хто вкрай цікавить мене своїм духовним безсмертям, та прийняти тих кому я цікавий як той, хто може стати для них шляхом у вічність? Не готовий визнати щось, що наповнить мене життям настільки, щоб гибель постала лише як останній крок життя…

Одначе, поки я ще не перетнув кінцевий край, мрію жити настільки повно, щоб мені хотілося співпрацювати і дружити з усіма проявами і життєвими циклами себе самого, в усі часи від першого до останнього подиху, стаючи тренером, який знайшов себе, зрозумів себе і втілив себе так, щоб моє життя було достойним того, щоб його жити.

Бо чого ж варта співпраця й партнерство тренера, який не здатний стати другом і партнером для самого себе? Тренера, що далекий від самого себе…

Саме спробі розповісти про таку співпрацю хочу присвятити я останню і найбільш метафоричну частину цього Листа. Частину, присвячену і зрозумілу тільки декільком втаємниченим… Всі ж інші нехай просто наостанок насолодяться кількома казочками про тренерську співпрацю, яким передує невеличкий вступ, що дає зрозуміти нам всім, що таке…

ДУХОВНІ ЗЛИДНІ: ДЕФЛОРАЦІЯ МІСІЇ

Щоб змінити людей, їх треба полюбити.

Вплив на них пропорційний любові до них.

Іоганн Генріх Песталоцці

Зізнаюся: місце цього розділу в кінці книги для мене самого стало несподіваним. Бо се місце мінялося впродовж тих років, що я писав оцю книгу.

Спочатку те, що я тут пишу, мало бути завершенням-фіналом першого Листа «Тренінг Життя» – оптимістичним акордом, найкращим і найвищим досягненням мого життя, моєю гордістю…

Після того, як 19 травня 2009 року я покинув Українську Академію Тренінгу (УАТ), де впродовж багатьох років був Президентом і очолював дану організацію, ці рядки спочатку абсолютно логічно перемістилися до Листа «Очищення брудом», бо мені здавалося, що моє розлучення з тим контекстом, що я створював і плекав багато років – це найгірший приклад зради…

Тепер я дивлюся на шматок свого життя, пов’язаний з УАТ, як на досвід створення професійних і міжособистісних стосунків та спробу реалізації своєї мрії, яку я досі вважаю важливою, повчальною і цінною. Одну з перших моїх спроб побудови тренерської спільноти, об’єднання за принципами єдності цінностей.

І тому, пишучи ці рядки, зараз відчуваю, що можу гордитися тими досягненнями, які демонструють тренери УАТ вже після мого уходу. Багато з моїх колег тренерів визнають, що тільки коли спільнота молодих тренерів УАТ відчула самотність від мого керівництва, в них з’явилися ті якості та досягнення, що отримали підґрунтя відповідальності і самостійності. Тому тепер УАТ – це достойний приклад партнерства і взаємоповаги, тож я можу пишатися, що був причетний до започаткування УАТ та підготовки перших поколінь тренерів УАТ – сильної та самобутньої вітчизняної школи тренерства.

Тому саме їм, моїм первісткам, я присвячую три історії-притчі, що з кров’ю та болем народжували в мене розуміння справжнього партнерства, яке ґрунтується на прийнятті, совісті та гідності. І перша з цих історій…

*** *** ***

Історія про лисицю та бліх. Якось у глухому карпатському лісі мені було цікаво спостерігати ситуацію, коли лисиця позбавлялася від бліх. Я вже точно не пам’ятаю, чи я ходив просто в гори, чи за грибами чи на рибну ловлю… Була рання осінь, я наблукав невеличке гірське озеро, над яким клубочився легкий вранішній туман. Я почув легке шурхотіння і побачив, як до озера з протилежного від мене боку наближається лисиця. Вітерець дмухав в мій бік, тож лисиця мене не чула. Тихенько завмерши, я почав спостерігати…

Лисиця підійшла до води, але не почала пити, а потроху, дуже повільно, навіть якось обережно взялася заходити у воду. При цьому я помітив, що вона намагається тримати хвіст прямо до гори. Я був трохи здивований її поведінкою, не дуже розуміючи, що відбувається, чекав і спостерігав, що буде далі…

Озеро було невеличке, тож мені було добре видно, коли лисиця зайшла до води так глибоко, що сухими залишалися тільки її ніс та кінчик хвоста. Тут я почав помічати дещо цікаве – на морді лисиці, що ще залишалася над водою, та на її хвості рухливими чорними цятками нашаровувалися блохи. Мабуть завдяки тому, що лисиця заходила до води дуже поступово і повільно, блохи потроху переміщалися на ті частини її тіла, що ще залишалися сухими. Тож тепер для бліх лишилося досить мало місця, й вони наче у лихоманці борсалися на носі та кінчику хвоста лисиці, яка продовжувала повільно занурюватися до води... а потім в якусь мить над поверхнею залишися стирчати тільки кінчики її носа та хвоста, на яких ворушилися цілі кульки бліх. Аж тут… лисиця рвучко пірнула в глибину, залишаючи на поверхні озера дві кульки бліх…

Потім я побачив цю лисицю, яка винирнула за декілька метрів від того місця, де пірнула, швидко вийшла на берег, обтрусилася та побігла у хащі…

В цю мить я чомусь уявив, як можна грайливо та елегантно позбуватися того непотрібного і набридливого, що потрохи висмоктує наші життєві сили: старих знайомств, набридлих звичок чи непотрібних речей.

Тож інколи я намагаюся наслідувати ту лисицю… І щиро надіюся, що це мені вдається, чи може й ні?

Ось така моя перша історія, може в когось вона викличе певні асоціації, але це – лише фантазія того, хто читає ці рядки (чи читає між рядками ). Така собі дивна фантазія, яка викликає в мене асоціацію з іншою історією. Тож друга моя історія…

*** *** ***

Історія про несамовитого бога. Якось одна людина чомусь стала Богом. І ми не знаємо, чи вона так сама вважала, чи це їй сказали інші. Проте, Бог є Бог, бо ж головною його властивістю є ВСЕМОГУТНІСТЬ та ВІЧНІСТЬ.

Чи можете Ви на якусь мить уявити, що Ви можете УСЕ і ЗАВЖДИ?! Що кожне ваше бажання миттєво стає реальністю!! Що Ви тоді зробите?..

Чи дасте втіху всім своїм потаємним та споконвічним бажанням? Чи спробуєте нарешті зробити цей світ щасливим? Чи створите інший Всесвіт, бо цей здається вам занадто нудним і недолугим? Чи в змозі Ви будете згодом змирися з тим, що Ви самі створили, чи захочете перевершити самого себе, вдосконалюючи світ, створений вами?

Чи будете врешті решт пишатися собою і своїми творіннями? Чи будете сприймати як належне, що інші вклоняються вам як Богу (бо ж так воно і є!!), чи може будете суворо карати чи поблажливо прощати тих єретиків, котрі не повірять у вашу божественну сутність?

А що б зробили Ви?!?

Показали б усім оточуючим людям свою всемогутність, як той дорослий, що, залізши до манежу з малятами, вихвалявся б тим, що може дотягтися до будь-якої іграшки. Чи може Ви спробували б вийти з того манежу і зрівнятися з такими-ж дорослими-богами?

І, ставши таким Богом, може несамовито крокували б Всесвітом доти, поки, за виразом одного середньовічного схоласта, не «створили б у своїй всемогутності камінь, який би не змогли підняти»… Крокували, поступово перестаючи бути людиною. Тож це вже була б інша історія.

А у цій історії якось з одним Богом сталося так, що він став людиною… і ми не знаємо, чи він сам відмовився від своєї всемогутності, чи хтось ще більш могутній відібрав в нього всемогутність, чи саме за допомогою цієї всемогутності йому вдалося перестати бути всемогутнім та вічним. І пішов Він до людей і звертався він до них, намагаючись зробити цей світ кращим. І знущалися люди з Нього, глузували і не вірили. Бо який смертний і безпомічний повірить у те, що хтось віддасть свою всемогутність та вічність заради людяності?

Адже тільки Бог, який став людиною, може настільки вірити в людей, щоб дозволяти їм знущатися з себе заради того, щоб через віки вони стали трохи краще…

А Він вірив у тих, хто не вірив йому, тож давав собою приклад, як кожний стає Богом свого життя – це ж так просто… Для цього достатньо якомога менше зраджувати того Бога, що живе в кожному…

І часи минають, люди забувають старих і втомлених богів… Тож боги йдуть на небо, а люди стають землею. А між небом та землею народжуються нові люди, що мріють зрівнятися з богами, але не здогадуються, що вони вже є богами свого життя. Тому вони вигадують собі богів, які згодом стають людянішими, і віддають себе людям… на страту-розп’яття… бо знають, що найвища могутність – це відмова від будь-якої могутності, а потрапити у вічність можна тільки поєднавши обмеженість життя та безмежність духу.

Тож висновок банальний, хоча й не простий – кожний сам собі Бог своєї життєвої мапи. І це мене наводить на згадку ще однієї історії, що має назву…

*** *** ***

Історія про Майстра і Вчителя. Десь, колись в якійсь невідомій країні, у великому та заможному місті, що було побудоване на березі глибокого синього теплого моря, поряд з високими зеленими скелястими горами жили Вчитель і Майстер.

Вчителя всі вважали дуже добрим. Він був щирим і відкритим генієм своєї справи, але його талант був передусім ще й в тому, щоб передавати свої знання та уміння тим, хто йшов вчитися до нього. Тому поряд з ним завжди було багато – цілий натовп учнів, яких він вчив, віддаючи їм весь свій час та сили, беззастережно розкриваючи свої секрети, навіть подекуди жертвуючи той час та сили, що він хотів би віддавати своїй справі чи власній сім’ї. Адже Вчитель мріяв розкрити талант кожного та запалити «зорю» у долі кожного, хто приходив до нього вчитися…

І одні з учнів були аж надто захоплені Вчителем, бо він постійно давав їм можливість швидко вчитися і вдосконалюватися, навіть інколи не зважаючи на те, що під час свого навчання ці учні псували дорогоцінні та рідкісні матеріали. Бо ж всім відомо: поки учень навчиться, він має зробити безліч помилок. А інші сприймали це як належне, тож іноді навіть дорікали Вчителю, що той недостатньо швидко і правильно їх вчить… Й навіть намагалися «повчити» свого Вчителя, як він «правильно» має їх вчити…

А добрий Вчитель лише сумно посміхався, все терпів і прощав. Подекуди навіть мудро витримуючи, коли недолугі та невдячні учні-невдахи нарікали йому за те, що в них не виходить навчитися так швидко і так гарно, як вони того хочуть. Так було, бо можливо сам Вчитель вважав, що поки учні помудрішають та дозріють до глибини того, чому і як вони навчилися, має пройти час. Час, який він має віддавати їм свої сили, намагаючись навчити всіх, хто хоч трохи цього бажає… Час, що складав його життя – його долю… Але в цьому був його свідомий вибір – сенс його життя…

Так минав час... А учні приходили, вчилися та йшли собі далі. І хтось з них пам’ятав свого Вчителя і був йому вдячний, а хтось невдовзі вважав, що це він сам по собі завжди й був такий талановитий і вправний, а Вчитель – лише старий чудій, що витрачає своє життя на дурну, марудну та невдячну справу, замість того, щоб здобувати собі славу, гроші чи владу. Тож згодом такі учні забували навіть вітатися з Вчителем, коли зустрічали його обличчям до обличчя.

Проте, навіть таким своїм учням Вчитель був радий, бо він був терплячим, мудрим та добрим. Він був гордий кожним своїм учнем, пишався їхніми успіхами більше, ніж власними, і любив їх, як своїх дітей. Можливо тому, що в нього не було своїх власних дітей… Ну, а те, що вони його забули… Буває… Бо ж чи всі ми завжди поважаємо своїх батьків та чи всі ми пам’ятаємо всіх вчителів свого життя?..

І в цьому ж самому місті жив Майстер. Його вважали жорстким, непоступливим, суворим і незрозумілим. Він був такий самий, а може й ще кращий в своїй справі як Вчитель. Але він був зовсім іншою людиною. В нього майже не було учнів, бо він їх ніколи не збирав коло себе і не вчив – він їх від себе відверто відганяв. Оскільки Майстер зовсім не любив, коли хтось заважав йому працювати, але лише зрідка все ж-таки терпів, якщо хтось спостерігав за його роботою. Проте він щиро вважав, що вчити когось – дурна справа, бо в своєму житті він сам до всього доходив сам. Тож і інші мають доходити до всього самі: «навчити не можна, можна тільки навчитися», – часто повторював Майстер.

Коли його наважувалися запитати про тонкощі його справи, він відповідав відповіді, які важко було збагнути, але ті, кому вдавалося збагнути те, що він казав одним реченням, іноді миттєво відкривали для себе більше, ніж інші за довгі роки навчання: «Неможливо рухатися будь-куди, доки ти абсолютно зв’язаний реальністю, в якій живеш!»; «Пустота є формою безмежного, форма – це пустота простору!»; «Що можна зробити, коли вже нічого не можна зробити?» – ці фрази багатьом здавалися цілковитою нісенітницею…

А ще Майстру було дивно і незрозуміло, як можна дозволяти недолугим учням псувати дорогоцінний матеріал, віднімати в нього сили і гаяти його час. Він був повністю зосереджений на своїй справі, точно знав чого хоче й до чого рухається, а все інше вважав маячнею. Тож ті, хто наважувався вчитися в нього, вчилися, стиха підглядаючи на те, як він працює і розуміючи, що насправді вони ніколи не збагнуть всіх секретів його майстерності. Він віддавав себе цілком тільки двом речам – свої справі і своїй сім’ї. Він любив свою родину – свою дружину і дітей, з якими, проте, він також не збирався розмовляти про свою роботу, а віддавав їм лише своє душевне тепло і турботу – свою любов.

«Роботі – духовність, родині – любов!» - вважав Майстер.

Так вони й жили у великому заможному місті на березі глибокого теплого синього моря, що був побудований біля високих зелених скелястих гір. Такі схожі у своїй професійній довершеності й такі несхожі у своїх життєвих поглядах. І кожний, йдучи шляхом своєї долі, дедалі ставав все мудрішим, досконалим і неперевершеним.

Тож з часом кожного з них в народі стали називати Великими.

Великий Вчитель та Великий Майстер – два шляхи Досконалості Духа.

І я не знаю, чим завершилися життєві історії Великого Майстра та Великого Вчителя, але мені чомусь здається, що кожний тренер тією чи іншою мірою поєднує в собі ті шляхи та ті історії…

Тож якщо Ви, мій шановний читачу, захочете присвятити своє життя тренерству, в вашому серці, у вашій душі і у вашому житті обов’язково віднайдуть свій спосіб з’єднатися Великий Вчитель та Великий Майстер…

З’єднатися так, щоб на світ вкотре з’явився у Вашій особі – ВЕЛИКИЙ ТРЕНЕР!

РЕЗЮМЕ

Это – не конец и не начало. И даже не начало конца.

Это – скорее конец начала.

Уинстон Черчилль «Избранные речи»

Я зрозумів, що дещо остаточно закінчилось, коли декілька років тому почав помічати, що приїжджаючи на ті чи інші тренінгові програми, міжнародні психологічні фестивалі чи конференції я серед учасників зустрічаю людей, яких я не знаю, але які знають мене – вони плескають мене по плечах, називають по імені та намагаються показати, що є моїми знайомими чи друзями. Й тому, навіть, якщо я хочу зберегти статус «звичайного учасника» такого заходу, мені це вдається так собі LJ – до мене підходять, вітаються, намагаються познайомити й познайомитися…

І ще ці постійні фрази: «Світ тісний»…

Подекуди це приємно, подекуди не дуже, тож можливо настав час перестати їздити чи більше їздити на програми, що відбуваються на інших континентах… можливо настав час вкотре переосмислити і змінити спрямування своєї професійної діяльності… не знаю… знову пошук… пошук… може саме тому я й пишу цю книгу, щоб мати можливість зустрітися з тими, хто мене ще не знає, можливо з тими, хто буде жити роки поспіль – зустрітися і знайти відгук… може так…

Але я точно знаю, що зараз настає час відпустити те, що має з мого життя піти, та прийняти в моє життя те, що до мене йде…

Багато років я вважав, що моя впливовість, активність і наполегливість є запорукою моїх досягнень і моїх успіхів. Минув час, і сьогодні я відчуваю себе як ненароджений малюк, який може натхненно борсатися в лоні своєї мами, проте це – лише прояв його життєздатності, а не спосіб отримати увагу, любов та життєві ресурси. Бо ж йому насправді нічого нікому не треба доказувати, оскільки любов, увагу и ніжність він отримує просто за те, що він є…

Тож сьогодні я намагаюся вловити той ритм (алгоритм?), що як життєві соки по пуповині надає мені нові можливості розвитку незалежно від моєї активних зусиль вплинути на щось. Позаяк і Всесвіт сам-по-собі кожну мить робить мені подарунки, які мало пов’язані з банальною рухливістю мого розуму і тіла. Подарунки, що складають нерукотворне чудо моєї долі…

І ще я щиро надіюся, що поступово навчаюся трудолюбству вчасно отримувати думки і осяяння, які своєчасно відкриватимуть мені розуміння, де я зараз й куди мені варто рухатися… А на цьому шляху як посмішки життєвої вдачі я зустрічаю той досвід, який дарують мені мої дружні і недружні оточуючі – саме так я дозволяю не тільки самому собі мріяти про майбутнє свого життя, але й своєму життю мріяти про моє теперішнє, минуле та майбутнє.

Майбутнє, яке завжди існує за межами моїх уявлень і навіть мого ЖИТТЯ…

ВІДКРИТІ ЗАПИТАННЯ:

Звичайно ж, описані в цьому Листі ситуації співробітництва з колегами-тренерами можуть викликати широкі асоціації з багатьма іншими сферами професійної діяльності, особливо публічної, чи такої, яка стосується управлінських, комунікативних, освітніх, навчальних чи виховних процесів. Всюди, де побудова відносин стає ключовим фактором системної екології. Але тільки тренери, що здатні розглядати свою професійну діяльність не тільки в межах тренінгових залів та груп, можуть задаватися питаннями, котрі спрямовують їх до розуміння законів тренерських систем більшого масштабу:

1. Яким стає погляд на тренерство, коли тренер в змозі сприйняти (прийняти!) розбіжні точки зору на тренерство – точки зору своїх колег-тренерів?

2. Що треба враховувати при різних форматах командного ведення тренінгових програм («ансамбль», «естафета», робота з асистентами тощо)?

3. Навіщо встановлювати «дипломатичні» відносини з керівниками інших тренінгових організацій, та якою має бути політика тренера-керівника у «зовнішніх» зв’язках?

4. Задля чого створюються тренерські асоціації?

5. Що таке внутрішня ідеологія тренінгового центру, та якими можуть бути моделі побудови тренінгових шкіл?

6. Якими є ваші ідеальні уявлення про принципи побудови тренінгового простору – місця тренінгу (матеріальна організація власного центру)?

7. Із чим, на вашу думку, пов’язана традиційна ситуація невизнання тренера на його Батьківщині, та що можна зробити, щоб побудувати свій внутрішній простір – комплексний ресурс («Батьківщину») тренерства?

8. В чому полягає принцип одночасного життєвого втілення видатних тренерів та психологів?

9. Яким чином тренер має забезпечувати системну екологію власної взаємодії, як з тими, із ким він має намір продовжувати співпрацювати, так і з тими, від співпраці з ким він хотів би віддалятися?

10. Якщо Вам цікаво, як можна побудувати системну екологію співпраці з колегами-тренерами (і не тільки тренерами), виконайте «Можливі завдання».

МОЖЛИВІ ЗАВДАННЯ:

1. Визначте, які з життєвих та професійних установок ваших колег здаються для Вас найбільш далекими (неприйнятними).

•  А тепер на деякий час спробуйте уявити, що Ви на декілька хвилин перетворилися на когось з цих колег: бачите світ його очима, відчуваєте його відчуттями, говорите його словами та думаєте як він. Чому корисному Ви можете навчитися, перебуваючи «в особі» цього колеги? Як це розширює ваші переконання про «правильність» розуміння тренерства?

•  «Поверніться» назад до свого тіла. Яким чином Ви, більш глибоко розуміючи свого колегу, можете налагоджувати з ним співпрацю і взаємодію в професійних і особистісних контекстах?

2. Пропишіть свій тренінг за моделями (мікроструктура, макроструктура), що було надано у Листі Четвертому «Структура хаосу». А тепер спробуйте уявити, що якусь частину цього тренінгу Ви будете вести:

•  «Ансамблем» – разом із ко-тренером, стиль якого Ви добре знаєте.

•  «Естафетою» – спочатку Ви, потім тренер, якого Ви знаєте, після цього тренер, якого Ви майже не знаєте (один-два рази бачили, як він веде групу), а потім знову Ви будете вести і завершувати свій тренінг.

•  «З асистентами» – є два учасники ваших попередніх тренінгів, що бажають тепер також ставати тренерами, тож готові допомагати-стажуватися у Вас на тренінгу.

Які моменти у кожному із цих випадків (кейсів) будуть вирішальними (визначальними) для тренерської співпраці? Відмітьте ці моменти у своєму тренерському пропису як такі, що на них треба звернути особливу увагу при роботі у ко-тренерстві.

3. Цю підготовчу вправу можна робити вдвох із колегою, з яким ви збираєтеся проводити тренінг парно («ансамблем»). Станьте поряд та уявіть свій майбутній сумісний тренінг, де ви разом ніби проходите по таких своєрідних щаблях[11]. Візьміться за руки і проговоріть один для одного:

•  РІВЕНЬ ОТОЧЕННЯ. Як ви уявляєте простір свого тренінгу: яких учасників чекаєте, яке устаткування (приміщення, обладнання) буде в нагоді тощо.

•  РІВЕНЬ ПОВЕДІНКИ. Якої поведінки в контексті тренінгу ви один від одного очікуєте? Яка поведінка партнера була б для кожного з вас бажаною, а яка небажаною? Яка поведінка була б для Вас підтримкою, а яка завадою?

•  РІВЕНЬ ЗДІБНОСТЕЙ/МОЖЛИВОСТЕЙ. Які свої унікальні здібності кожний з вас буде реалізовувати на тренінгу? Які здібності будуть допомагати, а які заважати вам вести ваш тренінг разом?

•  РІВЕНЬ ПЕРЕКОНАНЬ/ЦІННОСТЕЙ. Які переконання є в кожного з вас відносно вашого сумісного тренінгу? Що є цінним для кожного, і як ці цінності мають погоджуватися (єднатися) в контексті майбутнього тренінгу?

•  РІВЕНЬ ІДЕНТИФІКАЦІЇ. Ким кожний з вас бажає бути на тренінгу: яку роль-ідентифікацію ви збираєтесь втілити, та як ці ролі гармонічно поєднуватимуться на тренінгу?

•  РІВЕНЬ МІСІЇ. Заради чого більшого (в ім’я чого) кожний з вас вестиме цей тренінг? Якою може бути більш глибинна місія, яка об’єднає в собі сукупно місії кожного з вас як тренерів на цьому тренінгу?

•  ІНТЕГРАЦІЯ. З рівня (щабля) вашої сукупної тренерської місії поступово інтегруйте всі попередні рівні від ідентичності до оточення, даючи одне одному зрозуміти, що важливого і цінного кожний з вас може зробити:

o один для одного;

o кожний для себе;

o разом для учасників.

Для того, щоб ваша сумісна робота на тренінгу була узгодженою та ефективною.

4. Мета цієї вправи – навчитися чітко описувати критерії якості вашого тренерства для координації своєї співпраці з іншими тренерами чи об’єктивізації критеріїв якості роботи вашого центру (школи, асоціації тощо). Уявіть, що Вам треба (доручено) стандартизувати якусь свою тренінгову програму, тобто визначити кількісні та якісні показники компетентності, які мають демонструвати учасники після проходження цієї програми. Дайте відповідь на питання:

•  Яким буде Ваш еталон учасника: сконструюйте віртуальний образ навченого учасника (яким він має бути за підсумками вашого тренінгу), що міг би слугувати для Вас зразком, кінцевою метою чи орієнтиром при проведенні тренінгу. Опишіть, які особисті якості, знання, вміння та цінності втілено у цьому образі?

•  Яким буде Ваш стандарт перевірки учасника: визначте всі проміжні та кінцеву процедури перевірки компетентності учасників тренінгу: знань (тестування, анкетування та ін.), вмінь і навичок (вправи, завдання тощо), особистих якостей і переконань (дискусії, кейси, ділові і рольові ігри). Як Ви будете знати валідність[12] ваших процедур перевірки? Чи дійсно ваші процедури дають точну характеристику критеріїв якості вашої роботи в контексті тренінгу?

Якщо є така можливість, поспілкуйтеся з колегами (проведіть круглий стіл чи дискусію) з метою вироблення кількісних і якісних стандартів та еталонів вашої сумісної тренерської роботи.

5. Інтеграція життєвих циклів – один із найважливіших аспектів екології тренера. Мета даної вправи – навчитися одночасно переживати (жити!) всі вікові цикли життя. Для цього зробіть наступне:

•  Виокремте у просторі чотири основні вікові етапи свого життя: дитинство, юність, дорослість (зрілість) та старість. Визначте їх як чотири окремі місця (краще на підлозі).

•  Зайдіть по черзі (у будь-якому порядку) до кожного із цих місць-етапів життя. Згадайте та відчуйте, які найбільш яскраві почуття виникають у Вас у зв’язку із цими віковими етапами. Яке положення хоче зайняти тіло, які рухи стають вираженням цього віку, які думки і візуальні образи виникають, який з’являється стан і тонус м’язів та ін.?

•  Повністю з’єднайтеся з кожним з цих чотирьох станів – переживіть його максимально сильно та реалістично, відчуваючи, де у тілі знаходить відгук кожний цикл життя.

•  Потім зайдіть у той стан-цикл, що здається Вам зараз найбільш комфортним, та спробуйте поєднати його відчуттями в тілі з одним з інших станів (знайдіть той, з яким поєднати найлегше!). Відчуйте два віки-стани в своєму тілі одночасно.

•  Опісля того як Вам вдасться поєднати два стани, спробуйте додати до них ще один (той, що більше підійде!) та відчуйте, яким чином тепер вже три стани поєднуються у тілі. Дайте собі почути як образи різних років починають відбуватися у вашому житті немовбито поліфонічно та синхронно.

•  Додайте до трьох об’єднаних станів той, що залишився (останній четвертий). Відчуйте буцімто ВСЕ ваше життя лунає в Вас ОДНОЧАСНО. Що це за інтегрований стан: бути водночас дитиною, юнаком, зрілим та старим?

•  Яким чином  цей стан може допомогти Вам у вашій роботі та особистому житті?

6. Співпраця з колегами-тренерами поза всяким сумнівом відбувається не тільки на свідомому і об’єктивному рівні. Насправді набагато більшу роль у формуванні живих систем (сімей, команд, організацій, об’єднань тощо) грає несвідоме, групова динаміка та феноменологічне сприйняття[13] реальності. Мета цієї вправи – задіяти ресурс несвідомого у формуванні бачення про перспективи і можливості вашої участі в еволюції живих систем. Для цього зробіть наступне:

•  Уявіть собі, образ якої істоти (справжньої чи казкової) міг би символізувати Вас як тренера. Сфантазуйте цю істоту максимально реалістично в усіх подробицях та проявах (як рухається, як полює, с ким водить дружбу, кого боїться тощо).

•  Тепер виобразіть своє тренерство начебто якійсь ландшафт: реальну чи казкову країну, чи може навіть цілий ймовірний або неймовірний простір буття (планета, космос, інший вимір щось інше).

•  Перетворіться на образ вашої істоти-тренера та помандруйте своїм простором тренерства. Які Вам зустрічатимуться істоти, які краєвиди? Які пригоди на Вас чекатимуть? Дайте собі достатньо часу на ці мандри та дозвольте вашому несвідомому максимально розкрити свій потенціал. Якщо треба, сформуйте для себе неглибокий транс (за допомогою аутотренінгу чи релаксації).

•  Після «повернення» з простору несвідомих мандрів світами тренерства складіть для себе метафори, які є вираженням:

o Ваших базових цінностей та переконань у тренерстві.

o Ваших бажаних моделей співпраці з колегами та учнями.

o Ваших власних перспектив, стилів та форматів роботи як тренера.

ЛІТЕРАТУРА, ЩО ЗГАДУВАЛАСЯ В ЦЬОМУ ЛИСТІ

1. Акмеология: Учебное пособие / А.А. Деркач, В.Г. Зазыкин. – СПб.: Питер, 2003. – 256 с.

2. Бодалев А.А., Рудкевич Л.А. Как становятся великими или выдающимися? – М.: Изд-во Института психотерапии, 2003. – 287 с.

3. Дилтс Р. Коучинг с помощью НЛП. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2004. – 256 с.

4. Диоген Лаэртский О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. / Пер. и прим. М. Л. Гаспарова. Общ. ред. и вступ. ст. А. Ф. Лосева. (Серия «Философское наследие»). М.: Изд-во «Мысль», 1979. – 624 с.

5. Емельянов Е. Н., Поварницына С. Е. Психология бизнеса. – М.: АРМАДА, 1998. – 511 с.

6. Кастанеда К. Путешествие в Икстлан. Сказки о силе. Пер. с англ. – К.: «София», Ltd. 1995. – 480 с.

7. Макаренко А. С. Педагогические сочинения в 8-ми томах. – М.: Педагогика, 1983 –1986. – Т. 1-8.

8. Пинкевич А. П. «Песталоцци» – М.: 1933. – 128 с. (Жизнь замечательных людей)

9. Твен Марк Приключения Тома Сойера – М.: изд-во «Антология», 2003. – 320 с.

10. Хеллингер Берт, тен Хёвель Габриэла Долгий путь. Беседы о судьбе, примирении и счастье. – М.: Институт консультирования и системных решений, 2009. – 167 с.

11. Черчилль У.С. Избранные речи – М.: Изд-во Бизнеском, 2009. – 328 с.

12. Энрайт Доминик Уинстон Черчилль: цитаты, остроты и афоризмы – М.: Издательство: «Баланс Бизнес Бук», 2005. – 192 с.

POST SKRIPTUM: МОВА ПІСЛЯ

- А що ж є за межами сприйманої нами реальності?

- Як що!? БЕЗМЕЖНІСТЬ!

З ненаписаного

Ну що ж, все, що має початок, має свій кінець… Але, що ж залишається потому?

Післямова – шматок книги за межами книги, думки за межами думок…

Намагання прокоментувати те, що не вдалося пояснити, слова за межами слів, що намагаються пояснити сенс того, що не вдалося пояснити цілою книгою…

А можливо – просто запізнілі виправдання за те, що пошуки невловимого за допомогою відомого ведуть до паплюження сокровенного…

Істина висловлена, а тим більше написана, постає брехнею, потаємність стає банальністю, а принцип, зведений до абсолюту, перетворюється на абсурд…

І Бог свідок, я в цій книзі щиро намагався сам зрозуміти, що, куди та навіщо веде мене по шляху тренерства, а прочитавши те, що написав, зрозумів, що відповідь вкотре знову вислизнула кудись у невідоме, лишаючи примарний слід зі слів на папері…

Тому я віддаю цю книгу до світу людей, що візьмуть її в свої руки, відкриють та знайдуть для себе щось важливе. Віддаю ніби мати, яка народжує дитину в світ людей зі свого внутрішнього світу – з любов’ю й острахом, але й з розумінням, що зараз починається її самостійне життя…

Життя, що продовжиться поза межами реальності, в якій Я Є…

Життя, що переступивши мою майбутню смерть, зробить КРОК У БЕЗМЕЖНЕ ЖИТТЯ…